верховенство права

В Англії це словосполучення асоціюється з класичним описом англійського державного устрою пера А. В. Дикея. Сам Дикей пов’язує його зі старовинною фразеологією юридичних щорічників: «La ley est le plus haute іnheґrіtance que le roy ad; car par la ley, іl me^me et toutes ses sujets sont ruleґs» («Закон є найціннішою спадщиною, що її отримує король, оскільки він і всі його васали керуються законом»). У «Вступі до дослідження конституційного права» (1885) Дикей приписує цьому словосполученню три конкретних значення. Перше місце, як він стверджує, тут займає ідея стосовно того, що право виключає прояви свавільної влади. Англійці можуть бути покарані за порушення закону і ні за що інше. Довільні покарання, накладені надзвичайною особистою владою або неконтрольованим бюрократичним свавіллям, несумісні з верховенством чинних законів. По-друге, верховенство права означає рівність усіх людей перед законом й однакову підпорядкованість і рядових громадян і посадових осіб звичайному правосуддю, яке здійснюють звичайні суди. Це виключає надання спеціальних пільг для діяльності урядовців або існування спеціальних судів для розгляду справ стосовно державних службовців. По-третє, принцип верховенства права в Англії підтримує ту ідею, що конституція є не джерелом прав громадян, а підсумком привілеїв та свобод, які надаються індивідам у спосіб, застосовуваний звичайним правом країни. Ідеї Дикея було піддано нищівній критиці. Твердження, що англійців можна (законно) покарати лише за порушення закону, звучить як пересічна тавтологія. До того ж підпорядкованість окремих громадян та урядовців одним судовим установам ще не є гарантією рівності прав і свобод. Звичайне право саме по собі може містити привілеї для державних службовців або надавати можливість отримання неоднакових прибутків. Проаналізувавши суверенну законодавчу владу англійського типу, можна стверджувати, що концепція Дикея формальна і беззмістовна. Процедурне регулювання і загальна мережа судів сумісні із узаконеною тиранією. Дикей, щоправда, доводив щось невірогідне: що владні повноваження парламенту підкріплюють верховенство права, щойно воно застосовується (королем, Палатою лордів або Палатою громад) у спосіб, передбачений законом, і відколи сам парламент не бере на себе функцій прямої виконавчої влади. Жоден із цих аргументів, здається, не заслуговує на увагу, якщо порівняти це з вірогідністю того, що верховна влада, якщо вона здійснюється у належний спосіб, має необмежену можливість відбирати всі свободи у тих, хто їй підпорядкований. Хоча основні положення теорії Дикея, яка набула популярності в критиків ХХ століття, неправильні, його аргументація у «Вступі до вивчення конституційного права» є більш виваженою. Справді, визначення Дикея не є суто формальними чи процедурними. Недопущення широкої або незалежної виконавчої влади – це самодостатнє обмеження, нав’язане законодавству. Крім того, варто звернути увагу на те, що в праці Дикея тлумачення принципу верховенства права безпосередньо передує шістьом розділам, присвяченим проблемі громадянських свобод, і що він завершує свої роздуми таким висловом: те, що насправді означає конкретний принцип, можна зрозуміти лише за умови ретельного вивчення способу, в який в англійському законодавстві розглядається право на особисту свободу, свободу слова, проведення публічних зборів, військове право, права та обов’язки військовослужбовців, методи збирання та витрачання державного доходу, відповідальність урядовців. Отже, принцип верховенства права включає в себе ту ідею, що особисті права повинні захищатися законом. Це є не гарантовані законом права, подаровані необмеженими владними повноваженнями англійського парламенту, але владні повноваження парламенту, що контролюються конституційними договорами, покликаними зробити тих, хто тримає владу в своїх руках, підзвітними своєму політичному суверену, або виборцям. Якщо поглянути на це в ширшій перспективі, то можна помітити, що принцип верховенства права часто бував точною назвою всіх механізмів обмеження повноважень уряду, які зазвичай проголошуються під гаслом конституційного захисту громадянських прав. Там, де їх кодифікують як конституційні інструменти (а це відбувається повсюдно за межами Об’єднаного Королівства), терміни «конституційні права» або «конституціоналізм», як здається, більшою чи меншою мірою збігаються з широким витлумаченням Дикеєм поняття «верховенство права». Положення, що фігурують в типовому переліку таких конституційних прав, можна легко перерахувати. Найчастіше до нього входять захист свободи висловлювання та переміщення, свободи віросповідання, гарантії щодо надання однакового захисту та антидискримінаційні положення. До нього включаються і процедурні гарантії щодо належного здійснення судочинства, чесних юридичних механізмів, справедливого суду, дотримання справжньої законності, незалежності органів правосуддя і можливості звернення до суду в разі потреби в примусовому встановленні прав, наданих законом. У такому широкому розумінні (яке визнається не всіма, Див. Ratz) принцип верховенства права, або конституціоналізм, може використовуватися для позначення певної кількості положень про характер та способи прийняття законів – наприклад, закони мають бути точно окресленими, не мати зворотної сили (принаймні в кримінальній сфері), вони не повинні накладати на поіменованих осіб штрафи, жорстокі або незагальноприйняті покарання чи делегувати недостатньо чітко окреслені, безпідставно широкі повноваження, що дають можливість діяти на власний розсуд. У міжнародній сфері словосполучення «верховенство права» стало загальним місцем, відображаючи намагання підпорядкувати поведінку націй, держав загальноузгодженим нормам, що застосовуються міжнародними судами і суддями, рішення яких визнають і яким підкоряються ті, хто підлягає їх юрисдикції (Див. міжнародне право).