Віко

Віко Джамбаттіста (1668–1744) — італійський філософ, історик та юрист. Віко прожив усе своє життя і помер майже невідомим світові в Неаполі, де з 1699 до 1741 року очолював університетську кафедру риторики. Інтерес у міжнародної спільноти до його праць пробудився в XІX–XX століттях завдяки потужній пропаганді спершу французького історика Мішле, а згодом італійського філософа Кроче. В одній з його найважливіших ранніх робіт – «Про навчальні методи нашого часу» (1709) – відображено його інтерес до проблеми освіти законодавця і природи політичної мудрості, а праця «Про древню мудрість італійців» (1710) первинно стосується некартезіанської теорії знання. Більш систематичний його інтерес до політичної теорії вперше отримав вираз у трактаті «Про узгодженість юристів» (1721), але пізніше він розробив цю теорію окремо в контексті науки про принципи гуманізму, яка стала темою його шедевру «Засади нової науки про загальну природу націй». Є три різні видання цієї праці (1725, 1730 та 1744 рр.), причому два перших суттєво відрізняються за формою. Основні ознаки політичної думки Віко зумовлені двома різними тезами. По-перше, всім народам притаманний однаковий характер розвитку, який змінюється залежно від зміни певних основоположних понять (насамперед понять правди і справедливості), що виникають і розвиваються в процесі взаємодії людей у межах суспільства. По-друге, форма держави і форма правління мають відповідати природі людей, якими керують. Із цих тез випливає, що форма держави і форма правління повинні змінюватися в міру розвитку цих основоположних понять. Віко розвинув ці положення, розробляючи теорію «ідеальної вічної історії» – неуникних процесів культурного, соціального та політичного розвитку і занепаду, який за певних обставин трапляється в історії кожної існуючої нації. У першій фазі, або ж у першу «еру» цього циклу, існує виключно поетичний, або уявний соціальний і фізичний світ, який розглядають у цілковито міфологічній площині як різноманітні прояви існування Бога чи богів. Власність належить безпосередньо Богові, але опосередковано – тим, хто претендує на тлумачення Його бажань, приносить пожертви, щоб умилостивити Його, і несе Його закон людям. Зробивши деякі припущення про природний розвиток родини, Віко дійшов висновку про те, що характерна для цієї фази форма держави – це теократичний деспотизм, за якого всі права на власність передаються главі сім’ї, в чиїй особі поєднуються всі три жрецькі функції, а звідси – його найближчим родичам. У другу еру форма держави визначається прагненням нащадків вищезгаданого батька до збереження широких прав на успадковану ними приватну власність, узаконення яких лежить в основі їх претензій на напівбожественний статус, тобто народження від союзу смертних і богів. Щоб пояснити цю форму держави, Віко робить два подальших припущення. По-перше, всередині родинної за своїм походженням держави з прийняттям до її складу чужоземних зайд, які не мають статусу напівбогів і, відповідно, будь-яких громадянських прав, виникають класові відмінності. По-друге, поступово прокидається почуття природної справедливості і посилюються раціональні сумніви в обгрунтованості приписування правлячій аристократії, чи «героям», статусу напівбогів, тож спонукувані цим слуги вступають у тривалу війну за підвищення свого правового та громадянського статусу. Врешті-решт, аби не позбутися своїх привілеїв, герої змушені поступатися певною часткою своєї суверенності на користь вищого сенату (членами якого можуть стати лише вони самі) з огляду на те, що їх більше не можна втримувати виключно на основі спадковості, але можна втримати за допомогою сили. У третю, «цілковито людську» еру розум розвивається до тої міри, що стає в змозі осягати справжню сутність речей – зокрема мається на увазі й рівність громадянського статусу всіх людей. Це й визначає форму держави: форма правління буде або демократією, або монархією, якa додержуються такого принципу. Віко навряд чи вірить у спроможність цієї форми держави підтримувати саму себе, тож і завершує свою послідовність останньою ерою – «розумовим варварством». У цю еру звичка до мислення, необхідна для підтримання згуртованості суспільства, поступається місцем невід’ємним особистим інтересам людини, тож суспільна анархія водночас і довершує послідовність, і дає поштовх до виникнення умов для розгортання наступного циклу. Одним із наслідків теорії Віко є те, що вона не дозволяє йому відкинути теорії, які засновують політичний обов’язок як такий або на примусі, або на договорі, – це розглядається лише як ознака певної ери його циклу. Послідовність Віко передбачає той принцип, що політичний обов’язок спирається на поняття гадано належного чи справедливого, зміст якого залежить від рівня розумового розвитку, чи «здорового глузду», в даний період. У цьому сенсі ця теорія є більш ліберальною, ніж ті, що суперечать їй, навіть не зважаючи на той її наслідок (а його Віко вочевидь приймає), що в певні періоди стає законним правління тиранів. Однак слід згадати про дві складнощі. По-перше, ця теорія припускає належний розвиток понять правди й громадянської рівності. Віко сам викладає аргументи a prіorі та a pоsterіorі на користь цього твердження, проте залишається незрозумілим, як можна обгрунтовувати аргументами a pоsterіorі позірну необхідність, оскільки аргументи a prіorі послаблюються тим фактом, що теорія Віко допускає, що його власні визначення правди та рівності є не чим іншим як відображенням місцевих вірувань. По-друге, якщо Віко переконаний у тому, що раціональна ера нездатна підтримувати саму себе перед лицем людського користолюбства, яке, на його погляд, відіграє роль рушійної сили змін упродовж всього циклу, то незрозуміло, чому таке користолюбство не підриває вихідного розвитку розуму, від якого залежить загальне спрямування всього циклу, оскільки, з логічного погляду, попри вплив користолюбних інтересів здатність розуму до розвитку чи підтримання себе має бути однаковою. Із цього випливає, що Віко помиляється, гадаючи, що його теорія провіщає неминуче виникнення анархії і наступного відновлення, а не розвиток різних способів мислення та різних соціальних й політичних форм.