Габермас

Габермас Юрген(нар. 1929) — німецький філософ і соціолог. Габермас – найвидатніший сучасний представник Франкфуртської школи критичної теорії. Подібно до інших мислителів цього напряму, він відкинув ортодоксальне Марксове уявлення про те, що нормативна точка зору на капіталістичне суспільство і його радикальна критика – це прерогатива пролетаріату. Найточніше діяльність Габермаса загалом можна, мабуть, охарактеризувати як широкомасштабний пошук «адекватних нормативних засад для критичної соціології». Увага Габермаса прикута до поняття раціональності і проблеми раціоналізації соціуму. Він виступав проти зведення раціональності до суто механічних розрахунків і спробував розробити «вичерпнішу» концепцію. Розроблення такої концепції є необхідним для адекватного розуміння і критики «однобічного» процесу раціоналізації соціуму, характерного для розвитку капіталізму. Це поняття однобічності стосується дедалі виразнішої тенденції до витіснення світоглядних, нормативних та естетичних, емоційних орієнтирів у житті суспільства його технічною, механістичною орієнтацією. Таке подвійне зацікавлення раціональністю та раціоналізацією означає, що праці Габермаса присвячені не тільки абстрактним поняттям епістемології та філософії мови, а й конкретнішим соціологічним питанням, таким як проблеми узаконення при розвиненому капіталізмі нових суспільних рухів (жіночого, радикального екологічного, контркультурного, гомосексуального) та їх значення. У творчому доробку Габермаса його стратегія в підході до потрактування раціональності і раціоналізації зазнавала змін. Його найперша важлива книга «Знання та інтереси людини» (1968) була спробою епістемологічного критичного аналізу панівної позитивістської моделі процесу пізнання (Див. позитивізм). Коротше кажучи, він стверджував, що ця модель охоплює лише один інтерес людини, який є складником процесу пізнання, – технічну зацікавленість у контролюванні. Ця модель претендує на витіснення інших, так само основоположних моделей процесу пізнання, що грунтуються на двох інших інтересах як складниках пізнання і сприяють висвітленню проблем раціоналізації соціуму. Герменевтичне, чи інтерпретативне пізнання відповідає практичній зацікавленості в розширенні комунікативної взаємодії, а критичне, незашорене пізнання (як-от критична соціологія) відповідає визвольницькому прагненню до усунення структур панування. На середину 1970-х років ця схема, що пов’язувала процес пізнання і мислення з універсальними, «антропологічно закоріненими» інтересами, почала все менше задовольняти Габермаса. Центр його уваги зміщується з епістемології до мови. Він дійшов висновку, що належне розуміння раціональності є наслідком не роздумів про інтереси як складники процесу пізнання, а теоретичного відтворення компетенції, що її демонструють учасники мовленнєвої взаємодії. Щойно учасники «комунікативного процесу» включаються до нього, тобто налаштовують себе на «досягнення порозуміння», вони покладають один на одного певну відповідальність за правдивість висловлених в їхніх мовленнєвих актах тверджень. Габермас доводить, що існує три універсальних вимоги: істинність, нормативна законність і щирість. Кожний співрозмовник має інтуїтивне уявлення про різницю між цими вимогами, а також про способи їх дотримання. Найважливішою з-поміж цих вимог для критичної теорії є вимога щодо нормативної законності. За Габермасом, законність будь-якої норми в принципі може бути оцінена згідно з правилами аргументації «практичного дискурсу». Ці правила вкупі окреслюють «ідеальну мовленнєву ситуацію», єдиним чинником якої, що на нього дозволено зважати, є «переконливість кращого доводу». Формальні правила практичного дискурсу мають скласти, за Габермасом, підгрунтя мінімальної «комунікативної етики». Таку спробу вивести нормативні засади з «універсальної ціннісної основи мовлення» було піддано критиці на тій підставі, що вона є варіантом західного етноцентризму. Габермас спробував пом’якшити цю критику, зробивши застереження, що його аналіз «комунікативної компетенції» стосується безпосередньо лише «членів сучасних суспільств». Але це означало, що для подальшого обстоювання універсалістської позиції, заснованої на практичному досвіді, він мусив вибудувати витончену систему захисту «сучасних структур свідомості». Саме в цьому напрямку і розвивалася його думка в 1980-х роках, зокрема в «Теорії комунікативного процесу» (1981) та у «Філософському дискурсі сучасності» (1986). В обох цих творах він відстоює «раціональний потенціал» диференційованої структури сучасної думки, що уможливлює пізнання в трьох «сферах культури», які відповідають трьом ціннісним вимогам: наука й технологія, сучасне право й постконвенційна етика та сучасне мистецтво й мистецтвознавство. Саме з огляду на цей троїстий пізнавальний потенціал, уможливлений «культурною сучасністю», постає тепер критичне ставлення Габермаса до модернізації, чи раціоналізації соціуму, оскільки в цьому процесі троїстий потенціал використовується однобічно. На рівні соціології цей погляд породжує тезу про «колонізацію життєвого простору». Функціональна раціоналізація, що охоплює все більше сфер суспільного життя згідно з вимогами економічної та політико-адміністративної системи, означає, що можливість людини використовувати свою критичну, раціональну компетенцію задля організації власного життя дедалі більше обмежується. Такий напрямок дослідження окреслює деякі важливі зміни в поглядах Габермаса на розвинене капіталістичне суспільство. У праці «Криза законності», написаній на початку 1970-х років, він відзначав, що капіталізм стикнувся із серйозними і, можливо, нерозв’язними проблемами законності. Але водночас він чітко не уявляв собі, які суспільні класи чи групи відстоюватимуть новаторський шлях розв’язання цих проблем. Інакше кажучи, адресат його критичного дослідження був відсутній. В останніх творах Габермаса розвинений капіталізм зображається як набагато більш життєздатний, а проблема колонізації постає ще загрозливішою. Утім, він стає більш конкретним стосовно того, хто є чи принаймні був спочатку адресатом критичної теорії, а саме стосовно нових суспільних рухів. Об’єднує ці групи те, що всі вони діють (кожна на своєму рівні) поза нормальним діалогом політичного життя. «Якщо говорити коротко, то нові конфлікти спалахують не через проблеми розподілу, а стосуються граматичних форм життя». Цю політичну боротьбу не можна адекватно витлумачити просто як спробу контролювати державу, її слід розглядати радше як затяжний «прикордонний конфлікт» у тих точках соціуму, де процес раціоналізації (тепер інтерпретований як колонізація життєвого простору) стимулюється системними імперативами.