Грамші

Грамші Антоніо (1891-1937) — італійський соціальний теоретик. Народився на Сардинії, син молодшого державного службовця, Грамші загалом вважається одним з найвизначніших марксиських мислителів з часів Маркса. Через фізичну ваду (він був горбатим) та сімейний скандал (його батько був ув’язнений за корупцію), дитинство Грамші було досить нещасливим, але невдача заохотила його до наукової праці і в 1911 році він отримує стипендію для навчання в Туринському Університеті, де він спеціалізувався в галузі лінгвістики. В1913 році він вступає до Італійської Соціалістичної Партії (ПСІ) і зразу ж починає писати для партійної газети, а також для Avanti. Будучи революціонером, молодий Грамші виявив зневагу до «наукового» детермінізму ортодоксальних марксистів(Див. марксизм). Навпаки, він дуже захопився романтичним активізмом Сореля та неогегеліанським спіритизмом Кроче. Натхнений російською революцією, тріумфом сили волі над економічними чинниками, Грамші почав активно займатися в політичній організації, перетворюючись на визначну фігуру у виникаючому русі фабричних рад, теорія якого була обрана в Ordine Nuovo, в партійному щотижневику під час biennio rosso 1919-1920 років. Після I Світової війни Італія страждала через виснажене сільське господарство, нестримну інфляцію і масове безробіття. Промислові заворушення були поширеними, особливо на півночі Італії, але натомість того, щоб сприяти революційному піднесенню, як ПСІ так і профспілки наполягали на обачності, особливо через страх Грамші. Він відніс цю «зраду» тому факту, що традиційні інституції робітничого класу були зобов’язані своїм походженням конкурентній капіталістичній системі і були схильними дотримуватися «правил гри», які насаджували власницькі класи. ПСІ, наприклад, прагнула стати поглинаючою на парламентській перевиборчій кампанії. Профспілки, з свого боку, відстоювали погляд робітників як товару для купівлі і продажу. Фабричні ради, з іншого боку, змогли перевершити логіку капіталізму, з того часу вони втілювали не наказовість буржуазної законності, а щоденний досвід роботи пролетаріату. Обговорення та дії ради, за словами Грамші, слугуватиме трьом цілям: вони пробудять свідомість робітників для розвитку ініціативи, створять систему «подвійної влади» на робочому місці через обмеження можливості прийняття рішення власників, сформують майбутню соціалістичну державу, в якій політико-адміністративні функції, що раніше виконувалися буржуазним державним органом, перейдуть до рад. Наміром було не обійти ПСІ та профспілки, а зменшити їх вплив. Швидке зростання рад діятиме як «першоініціатор» революційного процесу. Зміна прийде «знизу». Грамші не вдалося вирішити основну проблему: як безпосередньо може бути улагоджені дисципліна та координація, необхідні для революції? Після декількох початкових перемог, рух рад був переможений розумною політикою «батога і пряника» наймогутніших італійських промисловців, і з вимальовуванням фашизму на обрії, Грамші врешті залишає теорію Ordine Nuovo і приймає більш ортодоксальне ленінське наближення (Див. Ленін). В січні 1921 року він допоміг заснувати Італійську Комуністичну Партію і стає її головним секретарем (а також і членом парламенту) в 1924 році. Два роки потому був заарештований, залишаючись ув’язненим і за часи режиму Муссоліні до самої смерті, помер природньою смертю в 1937 році. Під час ув’язнення написав свій найбільший теоретичний здобуток – велику колекцію листів та (в основному незакінчених) нарисів, які були опубліковані по смерті як «Тюремні Записники» (1925-35). Завдяки цій роботі Грамші посів теж місце, що і Лукач, як один з великих теоретиків гегеліанського марксизму, інтерпретація думки Маркса, яка надала особливого значення мислячому людському обліку. Записники, користуючись на політиці та філософії, охоплювали заплутану різноманітність предметів, серед яких – соціолінгвістика та літературна критика. Можливо їх найбільш вражаючою рисою є їхня спустошуюча атака на фактично кожну аксіому діалектичного матеріалізму (див. діалектичний матеріалізм). Згідно з думкою Грамші, Маркс не хотів заміняти Суть Гегеліанську ідею, але надав переваги продуктивній організації суспільства – яка, звичайно, об’єднує свідому людську дію. На противагу ортодоксальним марксистам Грамші відмовляється розглядати людину не більше ніж матеріальний об’єктивний суб’єкт по відношенню до діалектичних законів, які керують зовнішнім світом людини. Підвищення «суб’єктивного фактору» привели Грамші до заперечення стандартів марксиського переконання, що знання – це просто пасивне засвоєння вже готового світу. Надання активної основної ролі досвідченому розуму було помилково, він обстоює думку розглядати марксизм як науковий опис «об’єктивної дійсності», дійсності, незалежної від людських намірів та інтерпретацій. Дійсність марксизму, як і будь-якої з інших доктрин, детермінуватиметься «практикою», соціальними функціями, які вони виконують. Але через те, що «правда» залежить від вдалого посередництва (невідображення) реальності, теорія має бути повністю перетворена для того, щоб впоратися з історично видозмінним життєвим досвідом. Грамші висміював тих, хто перетворює Марксизм в закриту систему, звільнену від імперичного факту. Внаслідок свого акцентування «людина-творець», Грамші рішуче опирався теологічній та фаталістичній концепціям Марксизму, які взяли за основу незмінні закони, підкреслюючи соціальну еволюцію. Більш специфічно він відхиляє ідею, що людська свобода була неминучим наслідком внутрішньої динаміки капіталізму. Він прийшов до висновку, що такий детермінізм є не тільки несправжнім, але й формою злочинного самообману, за допомогою якого марксисти уникнули їхньої історичної відповідальності. Економічний детермінізм також зіпсував марксистське пояснення, чому, всупереч своїм протиріччям, капіталізм продовжував існувати. Перетворюючи думку на «рефлекс» виробничого процесу, прибічники Маркса недооцінили силу міфу та ідей. Нерозривність сучасного буржуазного суспільства опиралась в основному гегемонії, тобто духовному та культурному пануванню керуючих класів, які, не дивлячись на маніпуляцію «громадянського суспільства» (механізм соціалізації такий як засоби, церква та профспілки), вдалося нав’язати свої власні цінності та переконання решті населення. Тут Грамші фундаментально відходить від класичної марксистської «конфлікціоніської» моделі капіталістичного суспільства, і цей перегляд змусив його внести свої поправки в Ленінську революційну стратегію, яка вважалася євангелієм. У відсталих країнах, де була комбінація апатії з примушенням, більшовицький стиль державного перевороту був досить відповідним, але на більш розвинутому Заході, де робітники охоче погоджувались на існуючі порядки, революція припускає трансформацію масової свідомості, через вплив накресленої «битви ідей» чи «війни позицій» (Грамші подобалися військові метафори), в самому громадянському суспільстві. Зневажаючи ідею, що соціалізм постане неминуче з попелу приреченого капіталізму, він вважав ідеологічну боротьбу вирішальною і визнавав разом з марксистами кінець їх одержимості економікою, і звертає уваги більше на сферу культури – на літературу, моральні та філософські дебати, інше. Хоча Грамші ніколи не обстоював «парламентський шлях» до соціалізму, захисники єврокомунізму називали його, і не без підстав, своїм духовним прабатьком. Звісно, захисники відстоюють переконання, згоду та гнучкість доктрини – основні елементи єврокомуністичного віровчення. Однак його обговорення соціального порядку під час капіталізму є найбільш цікавим для політичних мислителів. В той час, як він неправильно ігнорував економічні причини для прийняття робітничим класом капіталізму, його теорія гегемонії є потрібною антидією традиційному марксистському твердженню про поширення класової війни.