Д’аламбер Жан Лерон

(1717–1783) — французький філософ. Д’Аламбер, який ще замолоду став уславленим математиком і знавцем геометрії, був одним із найбільш раціоналістичних phіlosophes XVІІІ століття, справжнім уособленням вимоги Декарта щодо нагальної потреби в «ясності і виразності ідей». Його погляди на політику і суспільство відбивають його вимогу порядку в усьому. Він погоджувався з Вольтером щодо бажаності королівського абсолютизму не через сентиментальну прихильність до монархії, а тому, що вважав, що вона пропонує найкращу схему ієрархічного правління. Далі Д’Аламбер, подібно Платону, вірив, що раціональний суспільний устрій буде забезпечено в тому разі, якщо більшість розумних людей, особливо філософів, подібних йому самому, обійматимуть у королівстві державні посади. Він набагато менше від усіх інших encyclopе– dіstes переймався питаннями політичної теорії, зате докладав більше зусиль до втілення своїх ідей у життя, у зв’язку з чим посів особливе становище в науковому світі Франції, чим і користувався для сприяння просуванню інтелектуалів свого рівня на ключові позиції в королівстві (Див. Французьке Просвітництво). Він був фізично кволою людиною і від народження був сиротою – його залишили на східцях церкви св. Жана Лерона в Парижі. Хоча згодом рідний батько визнав його і йому дали добру освіту, але все ж таки він так і не підріс, тож такі його друзі, як Дідро і Руссо, вважали його надміру несміливим, якщо не слабкодухим, у стосунках із владою. Зі свого боку, Д’Аламбер не довіряв уяві і духовному вогню, що надихали Дідро і Руссо на сміливі вчинки; він не бачив жодних переваг, що їх можна було б отримати від нехтування вимогами цензури. Однак попри це Д’Аламбер не відповів, як це зробили інші phіlosophes, на поклик таких могутніх іноземних монархів, як король Прусії Фридрих чи російська імператриця Катерина, хоча обоє вони намагалися залучити його до себе на службу. Він із повагою ставився до їхнього статусу, та не плекав ілюзій щодо їх розумових здібностей. Понад те, Д’Аламбер був щиро відданий принципу свободи і не мав жодної надії на те, що таких просвічених деспотів, як Фридрих, можна змусити служити інтересам свободи. Він був відомим своєю особистою лояльністю; до зрілих літ він жив зі своєю названою матір’ю, а потім переїхав до своєї платонічної коханки Жулі де Л’Еспінас, і в своїх працях закликав французьких інтелектуалів працювати і жити разом, а не підривати свій авторитет міжусобною боротьбою. Він мав якесь екзальтоване уявлення про «республіку освічених», що різко суперечило його холодному ставленню до республік будь-якого типу. Він ненавидів священиків, але мріяв про світ, у якому інтелектуали могли б стати світськими проводирями суспільства, а воднораз і державними чиновниками.