Дідро Дені

(1713–1784) — французький філософ. Дідро не написав систематичної праці з політичної теорії, а його роботи, у яких порушуються політичні проблеми, часто побудовані в діалогічній формі, через що важко визначити, якої саме з викладених думок дотримується сам автор. Однак в опублікованих листах Дідро, а також у різноманітних його творах, авторство яких було встановлено лише останніми роками, можна простежити певну еволюцію його політичного мислення в контексті його життєвого шляху і тогочасних подій. За часів своєї молодості Дідро, як здається, наслідував Френсиса Бекона – переважно в його політичних поглядах, а не в царині філософії. «Енциклопедія» («Encyclopеґdіe», 1751–1765), головна праця його життя, присвячена викладу ідеї спасіння за допомогою науки. Підкорення природи шляхом планомірного колективного емпіричного дослідження – це проект, призначенням якого є поліпшення життя людини на землі, а втілити цю програму в життя була покликана сильна централізована влада. Традиційна назва такої влади – «просвічений деспотизм», хоча водночас це і не найточніша назва, оскільки Дідро щиро вірив (навіть сильніше за Вольтера) в індивідуальну свободу і не гадав, що вона необхідно втрачається при мудрому абсолютистському правлінні. Однак, безсумнівно, в якийсь період свого життя він прихилився до Мерсьє де ля Рів’єра, закликаючи до встановлення всемогутнього правління знавців, котре не залишить вільного місця для політики. Дідро мислив «діалектично» в тому сенсі, що тільки-но закінчивши обгрунтовувати один аргумент, він починав заперечувати його. Як і Вольтер та більшість encyclopeґdіsts, він мріяв про те, аби стати філософом при дворі могутнього монарха й отримати контроль над думками володаря, а разом з тим і владу над усім королівством. Але коли йому дійсно випала нагода зіграти таку роль, Дідро негайно відмовився від того. Катерина Велика, прочитавши його книги, запросила його до Санкт-Петербурга, аби він надавав їй поради стосовно реформування. Замість себе він послав Mерсьє де ля Рів’єра. Згодом, коли вона все ж таки домоглася, щоб Дідро приїхав власною персоною, той зробив усе можливе, аби переконати імператрицю в тому, що їй слід відмовитися від своєї абсолютної влади і розділити її з парламентом. Опинившись віч-на-віч із «просвіченим деспотом», Дідро відкинув свої старі беконіанські політичні погляди і явив на світ нариси та пам’ятні записки, створені виключно для імператриці Катерини, що за змістом нагадували твори Монтеск’є. Свобода, ця найкоштовніша з усіх цінностей, стверджував він, залежить від рівноваги влади; щоб запобігти стихійному скочуванню виконавчої влади до деспотизму, монарх мусить піклуватися про безперебійне функціонування законодавчої влади. Катерина посміхалася Дідро, проте відкидала його поради. Парадоксально, але Дідро говорив їй, що її країна настільки відстала, що філософи їй нічим не зарадять; Росії спочатку потрібна модернізація, а вже потім філософські бесіди. Дідро повернувся до Франції зі значно лівішими політичними поглядами в порівнянні з поглядами більшості encyclopeґdіstеs (Див. Французьке Просвітництво). Він ніколи не поділяв Вольтерової прихильності до ідеї природного права на власність. Дідро був бідною людиною і дуже співчував робітникам. Він виступав проти фізіократичної політики laіssez-faіre (невтручання) в економіці, оскільки скасування контролю над зерновим ринком призводило до підвищення цін на продукти харчування для нижчих класів. Він гостро критикував імперіалістичну та колоніальну політику європейських держав, частково тому, що вважав культуру «шляхетних дикунів» набагато вищою за християнську культуру, котру силкувалися проповідувати серед них імперіалісти, а частково тому, що гадав, що європейці припускаються помилки, коли нав’язують свої (чужоземні) закони і свою (чужоземну) присутність суспільствам, які мають право на незалежність. Подібні переконання відмежовували Дідро від модної тоді прогресивної думки Просвітництва стосовно того, ніби поширення більш розвиненої європейської цивілізації на найвідсталіші регіони світу є корисним кроком на шляху до остаточної перемоги науки. Думка Дідро була менш типовою для вісімнадцятого століття, ніж думка будь-якого іншого мислителя Просвітництва; його погляди на політику й на інші питання значно випереджали свій час.