Кальвін Жан

(1509–1564) — французький теолог і реформатор, громадянин Женеви з 1559 року. Завдяки своїй діяльності в ролі реформатора церкви, теолога, коментатора Святого Письма і полеміста він здобув величезний авторитет у протестантських церквах Франції, Нідерландів, Англії і деяких інших країн Центральної Європи. У першому начерку теологічного шедевру Кальвіна «Настанови в християнській вірі» (1531), де було викладено в систематизованому вигляді переважно теологічні погляди Лютера, він стикнувся з тими ж само труднощами політичного плану. Він зосередився на виправданні протилежності між свободою християн і римською «тиранією» та на обгрунтуванні парадигматичного статусу «невидимої» церкви вірою, а не вчинками. Але саме ці доктрини, як це засвоїв уже Лютер, стимулювали поглиблення сектантських розходжень між протестантськими церквами: на погляд протестантів-радикалів, чинні церкви ніколи не є достатньо вільними і достатньо реформованими. Понад те, сектанти загрожують не тільки протестантським церквам: «радикальна реформація» заперечує і владу світського уряду над вибраними — якраз у ті часи була придушена спроба анабаптистів встановити тисячолітнє Царство Господнє в Мюнстері. На такі небезпечні висновки протестантської теології, що дискредитували Реформацію загалом, Кальвін, подібно Лютеру, відповів надзвичайно жорсткою доктриною покори: світська влада встановлена для християн самим Богом, правителі – це його заступники, тож християнам-громадянам не дозволено навіть обговорювати проблему кращого управління. Це основна частина книги, присвяченої політиці; про церковну політику в ній майже не згадується. Однак ця доктрина просто узаконювала контроль протестантських керманичів над церквами, що перше покоління реформаторів визнало безпідставним, хоч і невиправним (Див. Реформації політична думка). У 1530-х роках німецькі протестанти були втягнуті в збройне повстання проти свого законного повелителя – імператора, тож Кальвіну довелося враховувати і потреби своїх однодумців із Франції, де король заборонив Реформацію. Саме тому доктрина «пасивної покори», згідно з якою спротив владі не має набувати збройних і організованих форм, вимагала певного обмеження. Кальвін, знову-таки подібно до Лютера, спробував звести повноваження світської влади до функцій підтримання «зовнішнього» миру і просто цивільного судочинства; поза цим вона не мала розраховувати на покору християн. І хоча християни як приватні громадяни в жодному разі не повинні опиратися «тиранії» шляхом насилля чи за допомогою інших незаконних методів, Кальвін, як і послідовники Лютера, вказував на те, що законами деяких держав загального добробуту «народним посадовцям» (лютерани називали їх «найменшими») дозволено пропонувати суспільству «опір тиранії», і навіть цитував спартанських вождів та римських трибунів і, «можливо», наводив як приклад «народні збори» (такі як Генеральна асамблея, парламенти тощо) європейських держав. Цей варіант політичної доктрини Кальвіна був завершений іще до того, як він набув власного практичного досвіду ведення церковної політики. Невдовзі після публікації першого видання «Настанов...» йому було доручено опікуватися церквою в Женеві, і вигнання його женевськими властями та заслання до Страсбургу в 1538 році (де він був священиком французької конгрегації й отримував поради страсбурзького реформатора Мартіна Букера), повернення до Женеви в 1541 році, набуття досвіду ведення міжнародної політики в рамках процесу Реформації і більш зріле осмислення Писання – усе це змусило Кальвіна переорієнтувати свої думки на потреби «видимої» церкви і більш чітко ототожнити загрозу її цілісності з тими, кого уявляли намісниками Бога на землі. Його висновки, спершу сформульовані в проектах щодо устрою женевської церкви й у проповідях, згодом були послідовно викладені в багатьох томах коментарів до Святого Письма й у наступних виданнях вельми переробленої, виправленої і перекладеної книги «Настанови в християнській вірі», що набула широкої популярності. В останньому ж виданні цієї книги (1559–1566) як основну загрозу «чистоті доктрини» було докладно описано «підлабузників королів» і сектантів. У своїх пізніших теологічних положеннях Кальвін провіщав виникнення «християнської держави» (але не в дусі Лютера), у якій і духовна, і світська влада будуть важливими і рівноправними складовими, заснованими незалежно одна від одної Богом для співпраці у справі підтримання «праведного порядку». Одна з чотирьох книг останнього видання «Настанов...» присвячена воднораз і видимій церкві і світському правлінню. Лейтмотивом думки Кальвіна стає «праведна дисципліна», яка заміщує «християнську свободу» (це вчення Кальвін вважав таким, що прямо веде до непорозуміння). «Праведна дисципліна» уявляється переважно вправою в правильній поведінці: покарання і примус є просто її допоміжними засобами. Істинна праведність – це дар одного лише Бога, однак це спонукає людину докладати зусиль до релігійного і морального вдосконалення в цьому житті. Бог передбачив і «владу двох пастирів» для допомоги християнам в їхніх зусиллях: їм однаковою мірою потрібні обидві влади. У Кальвіновій концепції християнського життя добровільне і ретельне виконання духовних та громадських обов’язків постає як провідна справа; ці обов’язки мають на меті «спорудження» церкви, а отже, суперечка щодо істинної віри втрачає своє сектантське забарвлення. Тож праведна держава є воднораз і світською, і духовною спільнотою. У цьому контексті рання спроба поділу повноважень між двома гілками «влади двох пастирів» відіграє менш важливу роль – принаймні ніж у церковному устрої, що його Кальвін установив у Женеві. Дійсно, в «Настановах…» він постійно та особливо наголошує на тому, що захист і підтримка істинної віри є однією із цілей світського уряду. Головна мета «влади двох пастирів» у праведній державі — узгоджувати релігійні і громадські обов’язки та (за потреби) застосувати покарання і вживати запобіжні заходи для запобігання невиконанню обов’язків. Життєво необхідним залишається те, що внутрішня структура і засоби, які застосовуються благочестивими урядами, мають залишатися чіткими, щоб кожен з них контролював і стимулював інші. Світський «магістрат» — Кальвін віддає перевагу республіканському слову — на противагу Лютеру, який ототожнював світську владу з «королями», — слову, що використовує меч; церква же вдається до переконування і в крайньому разі – до відлучення. Обидві вони вносять свій вклад за допомогою різних засобів для підтримання справедливого порядку водночас і в релігійному, і в мирському плані. Звичайно, потрібен і певний поділ функцій: духовні установи не мають займатися міжнародною політикою або розглядати пересічні справи, які підлягають кримінальним чи цивільним законам, а тим паче посадові особи не мають покликання до проповідування, хоча женевські судді й полюбляли висловлювати сентенції (Див. також церква і держава). Якщо все ж якась влада по праву є вищою за іншу, так це має бути духовна влада (тобто духовенство). Як класичний схоласт і правник за освітою Кальвін завжди зберігав глибоку повагу до моральної і політичної мудрості древніх (язичників). Та якщо випадок був спірним, Кальвін, як здається, завжди віддавав перевагу перед безсилим розумом Одкровенню як засобу осягнення Божої волі та духовенству як його уповноваженим на те тлумачам. Одначе Кальвін не прагнув до домінування клерикалів над державою: його ідеалом є співробітництво двох розпорядників божественної волі на більш чи менш рівних засадах. Він не підтримував теологічні і практичні зусилля в напрямку відновлення престижу протестантського духовенства і прагнув запобігти тому, щоб його співпраця із світськими «правителями» виродилась у підлабузництво. Отже, йдеться не про властиве Риму розмежування між духовенством і світськими людьми, несумісне з євангельськими принципами. Кальвін також стверджував, що істинне завдання духовенства – «керівництво» паствою, одначе наголос на цьому дратував протестантів, вихованих у дусі антиклерикалізму. На погляд Кальвіна, добре впорядкована реформована церква потребує високоосвіченої, свідомої та енергійної еліти духовних проводирів. Лютерова «святість усіх віруючих» не мала місця в його поглядах. Неканонічним і неприйнятним для нього було і римське змішування примусової і духовної влади, і папський абсолютизм. (Згодом Кальвін став вважати будь-яку монархію несумісною з Божою владою.) Святе Письмо, за твердженням Кальвіна, запроваджує колегіальну владу, можливо, до того ж і за участі пастви в її призначенні та контролюванні. Він беззастережно визнав подібність між формою церковного правління, засади якого він виводив із Святого Письма, і «мішаною» (або обмеженою) формою світської держави, складеної з елементів монархії, аристократії і демократії, переваги якої обстоювали філософи. Починаючи з 1543 року і далі в усіх наступних виданнях «Настанов...» він обережно, але дуже чітко викладав переваги чистої, або модифікованої аристократичної форми правління, наводячи виважені доводи, які, вочевидь, є вагомими і для його церковної думки. Саме такий устрій стримує розбещеність і надмірність, до яких від природи схильний кожний індивід, якщо не обмежити певною мірою його свободу. Кальвін уявляв державу як телократію — об’єднання з метою примусу, в якому зобов’язані брати участь усі його асоційовані члени. А тому не дивно, що він вважав єресь і сектантство особливо небезпечними і для світського, і для церковного устрою. Натомість він був поблажливим (наскільки це дозволяли обставини) до угод, які розширювали добровільну участь громадян – церковної пастви – в діяльності держави, залишаючи за ними справу вибору духовних пастирів і чиновників. Напруга між «праведним порядком» і добровільною відданістю та участю є постійною для традиції кальвінізму.