Карлайль Томас

(1795–1881) — англійський історик і соціальний критик. Карлайль був сином каменяра і фермера з Дамфрисшира, він навчався в місцевій середній школі та в Единбурзькому університеті. Відмовившись від свого початкового наміру стати священиком пресвітеріанської церкви, він заробляв на скромний прожиток приватними уроками і дописуванням статей до «Единбурзького ревю» та інших періодичних видань, аж поки в 1834 році разом із дружиною не переїхав на південь, до Лондона, де й жив до кінця своїх днів. Його перша книга «Сартор Резартус» («Sartor Resartus», 1833) – цілковито неможливе поєднання духовної автобіографії і всеосяжного філософського дослідження – справила незначне враження, та він зажив слави завдяки своєму історичному творові «Французька революція» (1837). Услід за цим з’явилася низка праць з історії та соціальної критики, з-поміж яких найвідомішими є «Герої та культ героїв» (1840), «Минуле і сьогодення» (1843), «Листи і промови Олівера Кромвеля» (1845), «Сучасні памфлети» (1850) та «Історія Фридриха Великого» (1858–1865). Хоча Карлайль і був надзвичайно гострим соціальним критиком, політологія як така його не цікавила, і він зневажливо й байдуже ставився до тогочасних політичних проблем. Утім, у його творах досить часто можна зустріти непряме вираження його політичних позицій і суджень, які, як можна помітити, зосереджуються довкола трьох основних моментів: наголошення на всеперемагаючій божественній справедливості як єдиному й остаточному мірилу успішності людської діяльності, її впливі через інстинктивні моральні засади суспільства (що робить народну революцію найвищим засобом боротьби проти продажних політичних лідерів) і потребі в батьківському і харизматичному керівництві («шануванні героїв») для зосередження інстинктів мас у єдиному фокусі і надання їм можливості проявлятися в житті. Ці ідеї загалом близькі до органічної традиції романтичної політичної думки (Див. романтизм), але на противагу консерватизму Берка, що був панівною англійською формою цієї традиції, доктрина Карлайля відрізняється радикалізмом. Карлайль завжди говорив про себе як про радикала – його радикалізм є особливо очевидним у його ранніх творах, а найвиразніше він проявився у творі «Французька революція», де його симпатія до революційної справи стає відвертою, – проте він ніколи не був демократом. Вважаючи представницькі інституції безплідними формами політичного механізму, в останні роки свого життя він дедалі більше захоплювався авторитарними формами правління, оскільки «деспотизм є неуникним у більшості справ» («Минуле і сьогодення») – як це продемонстрували Олівер Кромвель та Фридрих Великий. Він усе більше ототожнює критерій цінності суспільства з його здатністю розпізнавати своїх «героїв» і вмінням іти вслід за натхненними лідерами, тоді як самі «герої» стають усе більш авторитарними й усе менш харизматичними постатями. Карлайлове поняття героїчного лідера як представника і виразника сподівань свого народу іноді давало привід вважати його предтечею фашизму XX століття, але таке ототожнення є помилковим з огляду на міцне релігійне підгрунтя його ідей, цілковиту відсутність у нього тоталітарних поглядів і порівняно слабкий інтерес до націоналізму. Самобутній політичний романтик, він не залишив низки достатньо послідовних політичних концепцій, тож і не привабив до себе послідовників, але його провідне значення полягає зовсім в іншому.