Мангейм

Мангейм Карл(1893–1947) — класичний новатор у сфері соціології пізнання. Мангейм народився в Угорщині, до 1933 року жив у Німеччині, а потім в Англії. Двічі він був змушений переїжджати: спершу в 1919 році через контрреволюцію в рідному Будапешті, а потім, у 1933 році, ще раз – через виступи націонал-соціалістів проти «ворожих» професорів. Протягом 10 років він працював як незалежний учений і Privatdozent, або позаштатний викладач Гайдельберзького університету, аж поки завдяки своїм сприйнятим із захватом публікаціям про політичну складову системи пізнання та її соціальне підгрунтя не отримав у 1930 році посади професора соціології у Франкфурті. Подавшись в еміграцію в 1933 році, він став викладачем соціології в Лондонській школі економіки, а пізніше, за рік до смерті – професором педагогічного інституту Лондонського університету. Живучи в Англії, Мангейм став відомий як захисник ідеї всеосяжного планування та державної освіти як відповідей на загальну кризу, симптомами якої він вважав події в Німеччині (Див. «Man and society»). Спершу Мангейм писав праці з філософії і соціології культури, у яких відчувався вплив Георга Зиммеля, Дьордя Лукача та Альфреда Вебера (Див. «Structures of thinking»), а згодом звернувся саме до соціальних вимірів мислення. Він погоджувався з марксистським твердженням про те, що всі течії сучасної думки мають в своїй основі формотворчий принцип, який є водночас і вольовим, і політичним, і що найкраще їх витлумачувати, пов’язуючи з тими групами виконавців соціальних ролей, котрим зазвичай вони приписуються. Однак він вважав, що вдосконалення й узагальнення цього марксистського погляду на ідеологічний характер мислення започаткує політично нейтральну «соціологію пізнання», впровадження якої в життя має стати основою «науки про політику» (Див. Kettler and al.). Конфліктуючі групи мали б визнати частковість своїх поглядів і доповняльну частковість поглядів своїх опонентів, відкриваючи тим самим шлях до «синтетичного» загального пізнання існуючої історичної ситуації та реалістичного сприйняття наявних можливостей (Див. «Ideology and utopia»). Окрім таких широких тез Мангейм розглядав і численні питання соціологічної інтерпретації ідеологічного доробку, в тому числі й соціальні формулювання та функції консервативного мислення («Консерватизм»), економічні прагнення («Есе»), а також досліджував значення утопічних поривань («Ідеологія та утопія»), аналізував відмінності між поколіннями та інтелектуальну конкуренцію в процесі виникнення думки («Есе»). Особливо суперечливими були його спроби охарактеризувати функції та завдання інтелектуалів та провести межу між ідеологічним і утопічним мисленням (Див. «Ideology and utopia»; Meja and Stehr). Мангейм писав тільки начерки і довільно експериментував із несумісними з переважною більшістю його тверджень теоретичними положеннями, прагнучи до системної інтеграції свого мислення, якої він так і не добився. Це дещо спантеличувало і розмежовувало його послідовників: професійні соціологи користувалися його нововведеннями в соціологічному аналізі систем вірувань, але не звертали уваги на його роздуми про філософські проблеми зв’язку між пізнанням і соціальною політикою, в той час як соціальні теоретики сприймали його ідеї про дієвий та історичний характер пізнання у суспільстві як виклик. Дехто із соціологів критикував Мангеймів спосіб визначення об’єктів соціологічного дослідження, а також відзначав концептуальні і методологічні неточності в роботах самого дослідника (Див. Merton). Теоретики ж часто висловлювали заперечення проти історицистської стратегії Мангейма, застосовуваної для обгрунтування його тверджень про когнітивний статус ідеологій, або «синтез» (Див. історицизм). Часто його звинувачують у тому, що він опиняється в якомусь релятивістському «зачарованому колі» («парадокс Мангейма») (Див. Meja and Stehr). Проте якщо розглядати праці Мангейма в контексті сучасного герменевтичного методу (Див. Simonds) й у зв’язку з останніми здобутками «функціональних» теорій істини (Див. Ludz), то його «експерименталізм» виглядає більш плідним, ніж позиції, на яких стоять найвизначніші його критики.