історицизм

Віра в те, що філософські пояснення історичного знання забезпечує підгрунтя і розумне пояснення, основну причину для правильного знання про людську діяльність і здобутки, досягнення. Він розглядає всебічну, вичерпну реконструкцію соціальних і культурологічних наук, оскільки вони грунтуються, спираються на припущення і методи, чужі такому принципові. Тому що, через те що є фундаментальна, основна нагода щодо філософського тлумачення поняття, ідей, не можуть бути чітко розрізнені в соціальній та політичній теорії, є необхідним розглянути два дуже несхожих застосування терміну; другий з цих застосувань “історицизм” як полемічний, спірний, яким позначення для ряду позицій, які розглядаються як взаємонесумісними, суперечними їхніми прихильниками, захисниками. В першому значенні історицизм звератється до на філософську доктрину, що походить з епістемологічних припущень книтичної історіографії: в другому, він звертається, відноситься до теорій зосереджених, сконцентрованих на незалежних, самостійних філософіях історії такого сорту, який критична історіографія заперечує. Перший вид історицизму, крім того, до того ж переважно стосується, відноситься співвідноситься з метами наукового знання і його невідповідність, непридатність як засіб для контролю необхідних подій. Тоді як другий вид приєднаний, поєднаний з прагненнями підкорення, підпорядкування всіх людських подій національному контролю. Але дуальне вживання, використання має певне виправдання: обидва погляди відкидають підхід до припущень і структури знань, грунтованих на універсальній теорії людської природи, на користь підходу, грунтованого на історично-обмеженому знанні історично-змінного світу. Оригінальний, первісний німецький термін, historismus, був створений наприкінці 19 ст. для охоплення численних викликів, заперечень пануючому ідеалові науки (походить від тодішньої філософії нача) в межах таких дисциплін як економіка, право, естетика, і політичні студії, також як в межах різних відгалужень фіософії. Натхненна, надихнута контратакою на позитивізм і його застосування до історіографії, що набрала, досягла кульмінації у праці Уїльяма Дільтея, загальною темою була потреба збудувати, створити знання в гуманітарних науках на різних властивостях, особливостях, якостях, вивчати предмети, які виявляються, розкриваються вивченням історії людства. Спочатку суперечка містила і зосереджувала методологічні проблеми викладених у зв’язку з наявними детальними дослідженнями, як було у випадку з більшістю, найголовнішими частками “історичної школи” в економіці або праві, але наступні рефлексії щодо тієї суперечки і вивчення намагались прагнули випрацювати, виробити загальну філософську доктрину і культурну програму “історицизму”. Не дивлячись на істотні відмінності, різноманітні спроби в такій доктрині поділяли три загальних елементи: наголос на якісних змінах в окремих випадках, явищах. Концепція необоротного і сукупного, нагромаджених, але не визначеного розвитку більш широких контекстів як джерело для цих якісних змін (розвиток) та наполягання на ірраціональності побудованих суб’єктивних проектів, планів, намірів, історично визначених людських виконавців як головна площина на якій зміни і розвиток відбуваються (суб’єктивізм). Знання такої дійсності має бути дуже конкретними, описовими і герменевтичними за характером, більше ніж абстрактними, пояснювальними та універсальними. Це буде понад все уникати, ухилятися, утримуватися пошуки універсальних природніх законів, і воно пізнає себе як історично конкрентний випадок, явище, більш ніж як маніфестацію, вираження позачасового розуму, необхідність причини. Накінець, соціальні та культурні, гуманітарні науки зведені до цього плану, проекту приймуть чисто споглядальну роль, відкидаючи, забороняючи беконівське бажання до знань як джерела сили. Суперечливий зміст, смисл історицизму, що взяв свій початок, зародився в Англії впродовж ВВВ в аргументах проти певних популярних політичних концепцій, особливо потреби громадського, публічного планування і узгоджений контроль, які була загально засуджені посиланнями, зверненими до марксистського або подібного висновку нових об’єктивних потреб нової історичної епохи. В серії вагомих публікацій впродовж періоду великих розчарувань в політологічній мобілізації проти радянського марксизму, автори, такі як Поппер, Арон та Арендт зазначали, що будь-який аргумент, що ставить умовою, вимагає поясненої логіки і послідовності в історичному розвиткові, взятому в цілому, і що результат вимагає, претендує на походження з нього проектів майбутнього розвитку і вказівки для сучасної поведінки, є позбавленою філософського достоїнства і повинна бути зрозуміла як прагнуча до влади ідеологій, ніж як геніальна соціальна теорія. Історицизм в цьому сенсі потім стане центральною рисою в негативному плані, як стиль, форма мислення протилежна національній думці.