Паскаль Блез

(1623–1662) — французький математик, фізик і релігійний філософ. Паскаль став відомим своїми науковими роботами з математики, коли йому виповнився 31 рік, – якраз перед цим він відмовився від наміру піти до янсеністського монастиря в Пор-Роялі. Найвизначнішим з-поміж багатьох його творів є опублікована посмертно праця з проблем філософії і політичної теорії «Думки» («Penseґes», 1670) – незавершена, але неперевершена за своїм красномовством збірка афористичних роздумів на тему «доказів віри». Паскаль докладав зусиль до справи захисту християнської віри в ті часи, коли вона зазнавала нападок унаслідок відродження філософського атеїзму та широкого розповсюдження тогочасної науки, котра, здавалося, відкрила безкінечний всесвіт, у якому не існує бога і яким управляють цілковито механічні причини. Його спосіб захисту полягав у тому, що він сприймав цю картину всесвіту серйозно і демонстрував цілковиту безглуздість людського життя, якщо людину буде позбавлено віри. Паскаль відкидав телеологічні докази існування Бога, він лише використовував учення про безкінечність всесвіту для того, щоб розвіяти сподівання філософів на можливість осягнути за допомогою розуму смисл буття або утвердити вищість людського блага. Натомість саме ця відсутність Бога у видимому всесвіті змушує людину, яка потерпає через безглуздість свого буття, шукати Його. Услід за Монтенем Паскаль зневажливо ставиться до людської справедливості, заснованої здебільшого на звичаях та упередженнях. Органам влади і законам слід підкорятися не тому, що вони справедливі, а тільки тому, що вони необхідні для відвернення такого граничного земного зла, як громадянські війни. Влада нездатна породжувати людські чесноти і достоїнства; вона існує задля врегулювання конфліктів між людьми, які від природи ненавидять своїх ближніх. Гранична відокремленість людей як індивідів, що проявляється найбільш очевидно у факті смертності людини, заважає встановленню істинної єдності всіх людей. Як і Монтень, Паскаль глузує з тієї серйозності, з якою люди переслідують такі цілі, як здобуття слави, знань і влади; такі устремління – це просто спроби «відволікти увагу» від скороминущого і безглуздого характеру нашого буття. Однак на відміну від Монтеня він заперечує, що людина з несерйозним ставленням до життя, яка не бачить у ньому більш високих кінцевих цілей, ніж розваги і насолода, може залишитися задоволеною. Усвідомлення безглуздості такого земного життя змушує людей «клястися», що Бог існує, попри неможливість підтвердження цього вірування і, отже, жити як християнину в надії на наступне спасіння. Паскаль, мабуть, був першим мислителем, який цілковито протиставив спірні висновки тогочасних наукових поглядів на світ смислу людського буття. Його відчуття абсурдної несумірності нескінченних вимог, що їх людська душа висуває до всесвіту, і неспроможності відкритого розумом безкінечного і безцільного всесвіту задовольняти ці вимоги було відроджено в нігілістському та екзистенціалістському рухах ХІХ та ХХ століть – цього разу без Паскалевої надії на те, що цю несумірність можна подолати за допомогою віри (Див. екзистенціалізм).

Джерело: Енциклопедія політичної думки на Slovnyk.me