патерналізм

У сучасному вжитку цей термін зазвичай належить до тих законів і соціальної політики, що обмежують свободу людини з огляду на те, що це в її ж інтересах. Прикладами патерналізму в цьому сенсі є закони щодо забезпечення безпеки споживача, які не дозволяють людям купувати дешеві, але небезпечні вироби, або заборонну політику, спрямовану на обмеження споживання шкідливих речовин типу наркотиків, алкоголю і тютюну, до яких швидко звикають. Є два головних питання, що виникають в теоретичній дискусії щодо патерналізму: по-перше, як ми визначаємо, що дані закони і політика є справді патерналістськими, і, по-друге, що дає узаконення патерналізму в сучасній державі. Проблема визначення виникає через те, що важко визначити, коли політика або розділ законодавства є свідомо або ж лише випадково патерналістськими. Наприклад, система обов’язкового пенсійного забезпечення змушує людей економити більшою мірою, ніж вони б це робили в іншому разі, і в цьому сенсі її можна розглядати як патерналістську; але це може включати й перерозподіл прибутків від багатих до бідних, і в цьому сенсі її можна розглядати як егалітаристську. До такого визначення патерналізму слід додати умову, що закон або політика повинні бути визначені наперед, щоб слугувати інтересам виключно тих, чию свободу це обмежує. Це визначення піднімає свої власні проблеми, оскільки існують загальновідомі труднощі, пов’язані з поняттям законодавчих намірів. Але, як здається, краще зіткнутися з такими труднощами, ніж ризикувати тим, що патерналізм отримає подальше поширення й охопить усі ті закони та політику, що можуть стати ненавмисним і навіть непередбачуваним наслідком просування інтересів народу врозріз із його власним вибором. На перший погляд, у сучасній ліберальній демократичній державі знайти виправдання патерналізму дуже важко. Патерналізм іде врозріз з провідними течіями сучасної ліберальної думки, оскільки здебільшого саме ліберали стверджують, що кожна людина – найкращий суддя щодо свого власного блага. (До речі, цей принцип передбачає найкращого, але зовсім не досконалого суддю.) Цього принципу дотримувався Дж. С. Мілль у трактаті «Про свободу» (1859), проголошуючи, що єдиною метою законодавства і державного примусу має бути запобігання завданню шкоди іншим; і сучасна економіка добробуту, що продовжує традиції класичного лібералізму, зазвичай ототожнює добробут людини з висловленими нею вподобаннями. Незважаючи на ці потужні течії сучасної думки багато мислителів ліберального гатунку, наприклад Г. Л. А. Гарт (1963), тим не менш схиляються до тієї думки, що патерналізму можна знайти виправдання з огляду на певні цілі і певні випадки. Їх довід полягає в тому, що думка про те, що люди завжди є найкращими суддями стосовно свого блага і що таки мають існувати можливості для здобуття довгострокового благополуччя певної особи за допомогою обмеження її свободи в даний момент, є просто необгрунтованим припущенням. Оскільки привабливість патерналізму залишається спірною, ліберальні мислителі, які визнають потребу в певному патерналізмі, прагнуть розробити критерії для виправдання його застосування, які б не грунтувалися на надмірному оперті на цінності або на те поняття, що існує лише один ідеал життя, якому повинні слідувати всі індивіди. Найпопулярніший у цьому відношенні критерій вимагає, щоб людина, чию свободу обмежено, спромоглась усвідомити потребу в цих обмеженнях й погодилася з ними. Однак проблема полягає в тому, що цей критерій не дає змоги побачити різницю між необхідним патерналізмом та вдалим промиванням мозків. Отже, для ліберала, переконаного в необхідності застосування патерналізму, не існує іншої альтернативи крім повернення до плюралізму цінностей, що визнає дві відмінні цінності – вибір та інтереси – і те, що ці цінності можуть суперечити одна одній в рамках закону і публічної політики. За цих обставин найкращим, на що може сподіватися ліберал, є те, що прийняття політики патерналізму буде супроводжуватися інституціональними гарантіями для запобігання надмірному обмеженню особистої свободи.