Поппер Карл Раймунд

(1902) — філософ. Поппер народився у Відні і залишив Австрію незадовго до насильницького приєднання її до Німеччини ; з 1937 до 1945 року він викладав філософію в Новій Зеландії, а з 1946-го і до пенсії – логіку і наукові методи в Лондонській школі економіки. Найбільше він відомий як філософ науки – див., наприклад, його «Логіку дослідження» («Logіk der Forschnung», 1934), перекладену як «Логіка наукового дослідження» (1959), – Поппер є пристрасним захисником ліберальних цінностей, які, на його погляд, втілені в найкращих наукових працях. Ще замолоду Поппер потрапив під вплив марксизму і психоаналізу, що їх він зрештою відкинув як псевдонауки. Потреба в з’ясуванні їхніх недоліків стала одним із стимулів його роботи в царині філософії науки. Але найвагоміший вклад зробив Поппер у політичну теорію – це праці «Відкрите суспільство і його вороги» (1945) та «Убозтво історицизму» (1957). Перша з них складається з двох частин: у першій частині він критикує Платона, у другій – накидається на Гегеля і Маркса. У книзі «Убозтво історицизму» він піддає критиці ідею про те, що «історичні закони», відкриття яких є справою соціології, повинні диктувати нашу політику. Книга присвячена незліченним жертвам історичних доль ідей фашизму і комунізму. У праці «Відкрите суспільство і його вороги» відповідно до її назви доводиться, що й наука, і свобода процвітають у відкритому в сенсі буття суспільстві, котре бажає сприймати нові ідеї. Філософія Платона є авторитарною і тоталітарною; правління опікунів підтримується міфами, а не інтелектуальною компетентністю. Платон – теоретик закритого суспільства, реакціонер, який намагається запобігти суспільним зрушенням, надаючи абсолютну владу філософській еліті. Але найбільш нищівне заперечення Поппера – те, що в політиці, як і в науці, питання на кшталт «Чи можна бути впевненим?» і «Чи можна гарантувати правління досконалих державців?» є найстрашнішими помилками. Належними питаннями мають бути такі: «Як можна виявити і якомога швидше виправити наші помилки?» і «Як звести до мінімуму збитки, що їх можуть завдати погані правителі?» Саме з цього погляду засуджуються у «Відкритому суспільстві і його ворогах» Гегель і Маркс: Гегель – нижче презирства, це нікчемний пустодзвін, який претендує на абсолютну істину. Маркс, однак, був серйозним соціальним теоретиком. Поппер хвалить його за те, що той відрізняв «людську природу», – про яку ми не знаємо майже нічого і яка не пояснює поведінку людей у ситуаціях, у яких вони опиняються, – і мотивацію дійових осіб даної соціальної ситуації. Проте Маркс був «холістом» і детерміністом, він підпорядкував пояснення пророцтву, проголошуючи «неминучий» крах капіталізму й усупереч цьому закликаючи своїх послідовників втілювати неминуче в життя, піднімаючи повстання. Пояснення помилок, зроблених Марксом (і багатьма іншими), вміщено в книзі «Убозтво історицизму», в якій Поппер окреслює відмінності між істинними законами та історичними тенденціями. «Історичний процес» загалом не може бути законом, оскільки це унікальне явище, а не урок, що починається і завершується; так звані «закони» на кшталт «закону нагромадження капіталу» є не законами, а лише проявами тенденції. Сумнозвісне екстраполювання від тенденції – найслабша форма передбачення. Таким чином, самовпевненість історицистів аж ніяк не узгоджується зі слабкістю їх висновків (Див. також історицизм). Позитивні переконання Поппера дещо незрозумілі. Він визнає загальні зобов’язання стосовно священності особи і рівності осіб перед законом і виправдовує те, що держава мусить зосереджуватися передовсім на зниженні рівня бідності, а не на спробах покращити ситуацію. Це виходить за рамки лібералізму, який обмежує державу здійсненням репресій проти насилля чи шахрайства, але це ж відкидає і твердження стосовно того, що держава має займатися виваженим і далекоглядним плануванням економічного розвитку. Однак його наголос на непередбачуваності людських справ у будь-якому випадку викликав скептицизм стосовно здійсненності успішного планування. Багато в чому його лібералізм подібний до лібералізму Канта з його наголосом на верховенстві права та індивідуальній безпеці, а позитивною рисою його є те, що держава має бути обмеженою в своїх можливостях щодо «створення перешкод до хорошого життя».