популізм

Термін із широким спектром значень, які можна розділити на дві великі категорії: «аграрний популізм» – низка радикальних рухів і соціально-економічних доктрин, що виражають інтереси селян і дрібних фермерів, – і «політичний популізм» – безліч взаємозв’язків, видів діяльності і прийомів, заснованих на звертанні до «народу». Кожна з цих категорій включає в себе цілий спектр різноманітних явищ. Аграрний популізм Тут існує два напрямки – американський і російський популізм, які дуже відрізняються один від одного. Народна партія США, заснована в 1890-х роках, чиї прибічники і ввели в обіг термін «популізм», була стихійним рухом широких мас, що виник на основі економічних кривд фермерів західних і південних штатів. Проголосивши свою мету «передати управління республікою в руки «простого люду», популісти засуджували фінансистів і вимагали від уряду дій, направлених на допомогу дрібним виробникам, а особливо запровадження вільного карбування срібних монет для боротьби з дефляцією. Рух розпався після поразки на президентських виборах 1896 року В. Дж. Брайана, демократа, чия виборча кампанія базувалася на широкій популістській платформі. Народництво (народний популізм) – на противагу американському популізму це стадія російського революційного руху дев’ятнадцятого століття, коли радикально налаштовані інтелектуали ідеалізували селянство і сподівалися побудувати нове соціалістичне суспільство на традиціях общинного господарства, які зберігалися в російському селі. Апогеєм руху став 1874 рік, коли молоді інтелектуали йшли «в народ», гуртом вирушаючи до сільських місцевостей, щоб проповідувати ідеї аграрного соціалізму. Коли ж селянство виявилося байдужим до цього, деякі народники схилилися до тероризму і досягли своєї мети, вбивши царя. Термін «популізм» застосовується і до широкого спектру рухів і теорій, що опікуються проблемами дрібних сільських виробників, котрі стикаються з прогресом. Рухи такого роду часто ідеалізують общинні традиції сільського життя і мають на меті віднайти гуманний середній шлях між великомасштабним капіталістичним виробництвом, з одного боку, і бюрократичним соціалізмом – з іншого. Ті популісти, які шанобливо ставляться до широкого розподілу приватної власності або до децентралізованих концепцій соціалізму, виступають проти ієрархічної організації і прагнуть до співробітництва рівних на місцях. Відповідно до цих критеріїв популістами можна назвати наступних діячів: Прудона, Ганді, Ньєрере, прихильників дистрибутивізму, багатьох представників римо-католицької соціальної думки, учасників східноєвропейських «зелених» рухів, що виникли після Першої світової війни. У рамках популізму цього гатунку було розроблено велику кількість економічних підходів, багато з них стосуються проблем країн третього світу (див., наприклад, Shumacher). Кітчинг піддає такі теорії критиці. Політичний популізм Як політична позиція популізм означає передусім звертання до «народу», зазвичай проти еліти, а часто і проти тих, хто не належить до даного кола, та іноземців. Політичний популізм може мати безліч різноманітних форм. Найпрямішим наслідком віри в народ може стати ворожа до представництва їх інтересів популістська демократія, яка прагне дати в руки пересічного громадянина якомога більше влади. Їй притаманні інституціональні нововведення – референдум з проблем законодавства, що оминає представницькі зібрання; народна ініціатива, за допомогою якої виборці можуть обходити своїх представників та ініціювати законодавчі зміни, котрі будуть затверджені на референдумі; процедура відкликання, у результаті якої представники муситимуть наражатися на небезпеку оголошення дострокових виборів, якщо їхні виборці будуть незадоволені. На початку ХХ століття внаслідок тиску популістів в багатьох штатах США було запроваджено подібні конституційні умови. У цьому сенсі популізм можна розглядати як найвищу форму демократії. Одначе прямі звернення до народу можуть дати і неочікувані результати, тож термін «популіст» уживають і харизматичні диктатори, котрі здобувають владу, апелюючи до колишньої звичної політики і підкупляючи маси хлібом і видовищами. Як класичний приклад часто згадують сходження до влади в Аргентині Перона, хоча популістами називали і Гітлера, і де Голля. У рамках парламентських систем політичних діячів можуть звинуватити в популізмі, якщо вони порушують консенсус ліберальної еліти, граючи на упередженому ставленні народу до іноземців, інакодумців або етнічних меншин. Популізм такого гатунку будується на фальшивих обертонах, проповідуючи реакційні погляди, нетерпимість до різноманітності і ворожість до індивідуалізму, інтелекту та культури. Інший спосіб звертання до «народу» полягає в тому, щоб зосередитися на тих двозначних висловлюваннях, коли звертаються до всього народу як до цілісності, наголошуючи на об’єднавчих смислах. Політичні діячі можуть називатися популістами, якщо вони уникають ідеологічних зобов’язань і стверджують, що висловлюють думку всього народу загалом, а не думку якоїсь групи чи класу, або що вони входять до «всенародної партії», що свідчить про відсутність у них принципів та еклектичність їхньої політики. Популістська риторика часто використовується в тих випадках, коли необхідно уникнути проблем, хоча її можуть застосовувати і для того, щоб чітко окреслити погляди і сформулювати кривди, не охоплені рамками укладених політичних угод. А тому зміст популістської політики може змінюватися в широкому діапазоні від однієї політичної системи до іншої, іноді включаючи тези аграрного популізму, іноді не маючи жодного зв’язку з ними. Хоча протопопулістів можна віднайти і в минулих епохах, популізм є по суті сучасним явищем, яке постало в своїх аграрних формах унаслідок економічного прогресу, а в своїх політичних формах – унаслідок політичної мобілізації мас. У другій половини нашого століття ставлення наукових кіл до популістських ідей і відносин різко змінилося. У середині ХХ століття ліберальні економісти та економісти-марксисти відкинули аграрний популізм, тоді як інтелектуали стали політичний популізм пов’язувати з нацизмом та маккартизмом і з огляду на це відкидати. Проте починаючи з 1960-х років потреби третього світу надали аграрному популізму нової злободенності, а одночасна атака на «демократичний eлітаризм» ввела знов у моду популістські засоби типу референдуму. Найприємнішим наслідком цього став перегляд історії популістських рухів, а особливо історії американського популізму (див., наприклад, Goodwyn).