Фома Аквінський

(1224–1274) — теолог і філософ. Фома Аквінський народився поблизу Неаполя у впливовій аристократичній південноіталійській родині; усупереч волі батьків він вступив до новоствореного Домініканського ордену. Він став ченцем і його послали вчитися в Париж до Альберта Великого, услід за яким він пізніше поїде до Кельна. Після повернення до Парижа, пізніше, працюючи в папському суді в Римі, і насамкінець знов у Парижі він брав участь в основних тогочасних філософських і теологічних дискусіях. Він виграв вирішальну битву, внаслідок чого роботи Аристотеля було включено до університетських програм. Він був представником того покоління, яке користувалося зробленим Вільямом із Мербека латинським перекладом «Політики» Аристотеля, недоступної Заходу з античних часів. Аквінський добре знав перебіг тогочасних політичних подій, хоча й підходив до політики здебільшого теоретично. Він намагався узгодити раціональні погляди класичного світу з нововідкритими християнськими істинами. Але водночас він виправдовував роль Домініканського ордену в церковній структурі і через це був втягнутий у суперечки між представниками жебрацьких орденів і духовенством у Паризькому університеті. Останні, позаздривши на привілеї, що їх надавало папство францисканцям й домініканцям в університетських закладах, намагалися витіснити представників жебрацького духовенства з корпорації університетських викладачів, але їхні зусилля виявилися марними. Аквінський відомий насамперед як автор, як здається, найвидатнішого синтезу середньовічної католицької теології та філософії – праці «Сума теології» («Summa theologіae», 1268–1273). Крім того, він написав коментарі до Аристотелевої «Політики» та «Етики», як і Книгу І «Свічада для державців», відому як «De regіmіne prіncіpum». У рамках своїх обов’язків бакалавра теології він написав коментарі до типової тогочасної теологічної праці «Сентенції» Петра Ломбардського, а також трактати «Сума проти язичників» («Summa contra gentіles») та «Правління у євреїв». Політичні ідеї Фоми Аквінського проходять крізь усі його праці, його погляди подано в стандартній для того часу схоластичній формі: запитання, наведення протилежних точок зору та висновок. Він мав на меті створити цілісну в розумінні середньовічного християнства систему католицької віри, моралі, засадничих принципів та практики. Вона мала грунтуватися не лише на основі поточного досвіду, але й на авторитеті Біблії та на філософії отців християнської церкви Августина, Ієроніма і Хризостома, а також на традиціях римського і канонічного права. Аквінський перевитлумачив панівну тогочасну концепцію історії та політики, подану Августином, і дійшов висновку про те, що держава несе в собі і поза собою позитивні цінності не тільки як охоронець миру, але і як прояв Божого провидіння та волі людства. Він обстоював модель суспільства, пронизаного християнськими ідеалами, оскільки держава є скоріше природним утворенням, а не наслідком Адамового гріха. Людина може реалізувати себе двома шляхами: як добрий громадянин та як християнин, котрий прагне спасіння. Саме тому вважають, що Фома Аквінський намагається узгодити аристотеліанство язичницького гатунку і християнство. Милосердя, як говорив він, не руйнує природу, а вдосконалює її. Політика для Аквінського включає моральну відповідальність, виважене керівництво розуму людини її прагненнями в будь-якій сфері суспільної діяльності. Політична виваженість зумовлюється правильним вибором засобів для досягнення моральної мети і загального добробуту суспільства чи держави. Люди від природи наділені Богом здатністю вирізняти добро і можуть творити його, хоча й не застраховані від помилок. Розум не був ушкоджений гріхопадінням, однак було ушкоджено людську волю. Людина може знати, що є добрим для неї самої, але вона також знає, що потребує надприродної допомоги, аби врятуватися. У царстві розуму, тобто в царстві політики, людина все ж таки може творити добро, людські цінності й істини не скасовуються через відкриття вищих цінностей та істин і природна розважливість набуває величі тоді, коли вона націлена на побудову майже досконалої цивілізації, грунтуючись на визнанні природної сфери раціональних та етнічних цінностей, спільних для всіх людей – і для християн, і для язичників. Ця раціонально осягнута норма справедливості отримала втілення в природному законі (Див. закон). До складу «Summa theologіae» (далі SТ) входить трактат про закони (tractatus de legіbus), у якому Аквінський виділяє 1) вічний закон; 2) божественний закон; 3) природний закон і 4) людське позитивне право. 1. Вічний закон є мудрість Господа як управителя всіх проявів і порухів створеного ним космосу. Цей вічний закон слугує зразком закону, що керує явищами створеного всесвіту; з цього зразка виходять усі інші, більш обмежені типи законів. Якщо вічний закон – це план Божого управління, тоді всі закони тою мірою, наскільки вони узгоджуються зі здоровим глуздом, закорінені в ньому (ST І–ІІ, Q. 93, art. 3, concl.). 2. Божественний закон, установлений у Святому Письмі, наприклад у заповідях, слугує додатковою вказівкою щодо відомих усім розумним людям вимог природного закону. 3. Люди поділяють природну схильність до добра з усіма іншими створіннями: вони інстинктивно прагнуть до самозбереження. Як і тварини, вони мають і специфічні схильності: наприклад статевий потяг та інстинкт піклування про нащадків. Та найважливішим й найбільш унікальним у людях є їх природна схильність до пізнання істини про Бога і до співжиття в суспільстві. Таким чином, люди – це соціальні й політичні тварини, а водночас і істоти природно релігійні. До них одних природний закон звертається як до свідомих, розумних моральних суспільних створінь, навчаючи їх уникати незнання та не шкодити й не ображати тих, з ким вони повинні єднатися. Тому для всіх людей існує єдиний взірець істинності і правильності, відомий усім від природи. Але коли йдеться про окремі висновки, зроблені на основі вічних моральних принципів, то хоча взірець істинності й залишається недоторканним, специфічні обставини його застосування можуть варіюватися. У ході історичних зрушень похідні настанови й висновки, що їх було зроблено з незмінних моральних першопринципів, в окремих випадках теж можуть змінюватися. Природний закон не змінюється, однак до нього додається. 4. Природну людську схильність до доброчесної діяльності за допомогою виховання певної самодисципліни можна перетворити на звичну доброчесну поведінку. Позитивне право є таким виховним засобом, що заважає людям коїти зло заради того, щоб забезпечити можливість мирного співжиття громади. Таким чином, необхідно впроваджувати позитивні раціональні людські закони. Людське право як позитивне введення набуває якості закону лише тою мірою, наскільки воно відповідає здоровому глузду. Це означає, що державець – така само людина з доброю волею, розумом і природним правом, як і будь-хто інший. Тому якщо впроваджуване державцем позитивне право не збігається з природним законом і здоровим глуздом, то воно є не законом, а його перекрученням (ST І–ІІ, Q. 95, art. 2, concl.). Вагомість закону залежить від того, чи є він справедливим, тобто раціональним. Тоді як природний закон установлює, що його порушники будуть покарані, саме позитивний закон визначає міру покарання. Позитивне право розгалужується далі на звичайне право (наприклад загальні норми купівлі-продажу та іншої діяльності, необхідної для підтримання суспільної взаємодії всередині будь-якої країни) і право громадянське (яке охоплює особливості застосування природного права в місцевих умовах). Усі норми людського права мусять бути скеровані на забезпечення загального добробуту міста або держави. Людське право проголошується керманичем спільноти в рамках певного політичного ладу. Фома Аквінський віддає перевагу монархії, одначе такій, яка носить характер мішаного правління, заснованого аристократією, рекомендації якої беруться до уваги, і відображає погляди мудреців, багачів та всіх людей загалом. Право такої держави встановлює загальну для аристократії і народу міру покарання. Найкращий порядок в управлінні усталюється тоді, коли в місті або в королівстві править один доброчесний державець, обраний тими, ким він керує (ST І–ІІ, Q. 105, art. 1). У своїх ранніх працях Фома Аквінський доводив, що ірраціональні закони, встановлювані здебільшого самовдоволеними тиранами, а не державцями, які думають про суспільство, не є обов’язковими і повалення такого уряду є похвальною справою, а не закликом до заколоту. Проте у «Сумі...» він додав, що якщо безладдя і безпорядки, спричинені поваленням громадою тирана, можуть заподіяти ще більшої шкоди і призвести до ще більших безпорядків, ніж ті, які вже існують, то повалення уряду є недоцільним. Не може існувати і права окремої людини на усунення або вбивство тирана; це може зробити тільки суспільна влада. Попри те, що Фома Аквінський намагався окреслити самостійні сфери природи і розуму, в рамках яких функціонує світська політика, водночас він доводив, що природна і часова царина влади є зрештою об’єктом сфери духовної. Загальні інтереси віруючих і їхнє духовне благополуччя він відносив до сфери компетенції церкви як вихователя, який проголошує принцип доброчесного життя і стоїть за узгодженість двох сфер юрисдикції – церкви і держави – в християнській формі правління. Земне щастя має скеровувати людину по тому шляху, який веде до щастя на небесах. Він вважав, що володіння матеріальними цінностями для людини є природним, отже, є прийнятною і приватна власність. Поділ спільноти за сферами приватної власності зручний для підтримання миру і розвитку торгівлі, цей поділ випливає із суспільного договору, виплеканого в позитивному праві. Але поза задоволенням обмежених потреб та отриманням скромного прибутку нагромаджені надлишки згідно з природним правом належать бідним і мають бути використані задля загального добробуту. На індивідів покладається забезпечення вбогих їжею із своїх статків, крім випадків нагальної потреби, коли людина, яка голодує, може привласнити собі те, що законно належить іншій, і це не буде вважатися крадіжкою. Приватна власність грунтується на первинній природній потребі і на моралі. Надмірна гонитва за прибутком задля вигоди засуджується, хоча торгівля й отримання помірних прибутків для ведення господарства або для допомоги бідним, чи для підвищення добробуту суспільства цілком прийнятні. Лихварство ж ніколи не було дозволеним – починаючи від того часу, коли за допомогою грошей було спрощено обмін, їх корисність грунтується на споживанні або витрачанні. Від самого початку Фома Аквінський вважався надзвичайно авторитетним домініканським теологом серед інших світил схоластичної доби. Та він прийшов, щоб стати виразником ідей католицькї ортодоксії, а особливо для ХІХ століття. У XІV столітті він був канонізований. Його теорія держави допомогла вивести європейську політичну думку на такий рівень, коли світські правники почали дотримуватися виваженого раціоналізму та принципу самоврядування. Люди не просто потребують держави, але сама державність стає для них першим природним моральним кроком на шляху до вічного щастя.