важко

ВА́ЖКО.

1. Присл. до важки́й 1-9; вищ. ст. ва́жче.

Хлоп’я кладе хустину на місце і тихо крадеться до кишені в жилетці. Товста Якова рука важко налягла на той бік (Мирний, І, 1954, 279);

Він стрибає. Вода важко накрила його голову (Донч., VI, 1957, 64);

Дід Баклага важко ступає своїми юхтовими чобітьми (Мик., II, 1957, 316);

Руки [Боровика] опустились важко, безвільно і повисли враз, втративши всю свою силу (Собко, Справа.., 1959, 219);

Зітхнула Настя важко, обтерла сльози дрібні (Вовчок, І, 1955, 264);

Сходились [повстанці] мовчки, шаблі витирали і дихали важко (Тич., І, 1957, 105);

Наймичка невсипуща Щовечір, небога, Свою долю проклинає, Тяжко-важко плаче (Шевч., І, 1951, 315);

Важко задумався Войтарович (Фр., II, 1950, 142);

Матюха глянув важко (Головко, II, 1957, 63);

Важко гув міддю великий двохсотпудовий дзвін (Донч., III, 1956, 174).

2. у знач. присудк. сл., кому. Про відчуття великої ваги, великого напруження, зусиль.

— А може, вам важко, то дайте мені клунок, я понесу, — жебонів він (Коцюб., I, 1955, 348);

// Про наявність знегод, труднощів.

Тяжко, важко в світі жити Сироті без роду (Шевч., І, 1951, 15);

// також без додатка. Про почуття втоми, неприємного фізичного стану, болю, страждань.

— Ні, дочко, моя смерть вже в мене за плечима. Так мені оце стало важко, що вже не стає духу й дихать (Н.-Лев., II, 1956, 247);

— Ох, важко, спочити б уже… — зітхає він (Коцюб., І, 1955, 173);

// також без додатка. Про дуже сумний, безрадісний, гнітючий настрій.

Сон не бере, нема спокою, сумно та важко (Вовчок, I, 1955, 310);

— Чогось мені так важко на серці, така в мене журба, що я й не знаю, де й дітись! (Н.-Лев., II, 1956, 189);

// без додатка. Про гнітючу, напружену обстановку.

Галя мовчала. Замовк і Чіпка.. Зробилося тихо, важко (Мирний, II, 1954, 234).