виснути

ВИ́СНУТИ¹, ну, неш; мин. ч. ви́снув, ви́сла, ви́сло; недок.

1. Перебувати у висячому положенні, висіти на чому-небудь.

І довго виснув ти [годинник] у нас І вірно дзенькав жаден раз (Щог., Поезії, 1958, 193);

Біла нитка павутини висне, Жовті осокори обвива (Дор., Серед степу.., 1952, 86);

// Звисати, нахилятися під власною вагою.

Виснуть тяжко за тини антонівки (Гер., Поезії, 1950, 21);

// Повисати, звисати без руху.

Маруся вже стомилася. І то до крайності.. Висла на руках у опришка, як травичка скошена (Хотк., II, 1966, 142);

Не метнуть йому гранати П’ятижильною рукою. Бо вона смертельно висне, Не підкорена відроду (Мал., І, 1956, 49).

2. Нависати, бути над ким-, чим-небудь.

Висла пітьма німа… (Граб., І, 1959, 108);

Висло небо чуже наді мною (Шпорта, Вибр., 1958, 121);

// Триматися в повітрі.

В синьому небі легким мереживом висли пухнасті хмаринки (Хижняк, Тамара, 1959, 292).

3. перен., розм. Перебувати на одному місці.

Вони [люди] погнали поперед себе купи дітвори, хлопців та молодиць, котрі висли коло воріт (Н.-Лев., III, 1956, 10);

Олексій Федотович.. саме виснув біля телефонної бандури [телефонного апарата] і до прибулих усміхнувся крізь вузький проріз очей (Речм., Весн. грози, 1961, 63).

4. перен., розм. Не відходити від кого-небудь, виявляючи якісь знаки уваги, прихильності і т. ін.

Любі дітки обступають його [хлібороба], з поцілунками виснуть (Зеров, Вибр., 1966, 217);

// Чіплятися до кого-небудь, набридати комусь.

— Не кисни, не висни, — діла не буде́. Все вперед та вище жінка наша йде (Тич., І, 1957, 188).

◊ Ви́снути на ши́ю кому — те саме, що Ві́шатися на ши́ю ( див. ві́шатися).

— Ой Лідко, не знайдеш ти путнього жениха, якщо сама виснутимеш кожному на шию! (Автом., Коли розлуч. двоє, 1959, 216).

ВИ́СНУТИ², ну, неш, док. Однокр. до вища́ти.

Собака тихо й коротко виснула, звернула вбік і подалась швидше (Вас., І, 1959, 163);

— Брешете! Всі все брешете! — виснула Катря і закусила край хустки, щоб не закричати (Кучер, Трудна любов, 1960, 362).