волокти

ВОЛОКТИ́, оч́у, о́чеш і розм. ВОЛІКТИ́, ічу́, іче́ш; мин. ч. волі́к, волокла́, ло́ і волікла́, ло́; недок., перех.

1. Тягти кого-, що-небудь по поверхні чогось.

Стали її будити — не встає; вони її із лави волокти (Барв., Опов.., 1902, 57);

І все щось він з того стриху скидав на землю, і волік перед хату (Стеф., І, 1949, 112);

Тюбеляєві собаки волокли за собою по снігу вовчі шкури (Трубл., Крила.., 1947, 68);

*Образно. Волікла [хвиля] їх [каміння] по дні з таким гуркотом, наче там щось велике скреготало зубами й гарчало (Коцюб., І, 1955, 391);

// Нести на собі когось або щось важке, великого розміру, що звичайно торкається землі.

Зовсім повис йому на руки Денис; і Трохим сам утомився, і його волоче (Кв.-Осн., II, 1956, 413);

// Ледве пересувати (чоботи тощо).

Вбрався Антосьо, взувся й пішов. Чоботи мав здорові, насилу волік за собою (Свидн., Люборацькі, 1955, 96).

◊ Ле́две (наси́лу і т. ін.) но́ги волокти́ — те саме, що Ле́две (наси́лу і т. ін.) но́ги волочи́ти ( див. волочи́ти).

— Тпррру!.. Іч, почула свою землю та — скоком! — сказав він, здержуючи коняку. — А, не бійсь, у місто ледве ноги волокла (Мирний, III, 1954, 106).

2. розм. Силоміць (або переконавши) вести кого-небудь із собою.

Троянці волокли з собою Старую бабу, як ягу (Котл., І, 1952, 102);

Усі гуртом волочуть тебе під ятку могоричі запивати (Кв.-Осн., II, 1956, 12).