відвіт

ВІДВІ́Т, у, ч., заст.

1. Відповідь.

Хто не спитає, за кого вона йде, "за Левка" — один одвіт (Кв.-Осн., II, 1956, 301);

— Ну, ми напишемо такий одвіт, що довго він нас пам’ятатиме!.. (Гр., Без хліба, 1958, 28);

Тільки друг не шле одвіту, Ні привіту, ні слівця (Мал., Звенигора, 1959, 108).

Дава́ти (да́ти) відві́т:

а) відповідати на запитання.

— Як дочка хоче, — відвіт дала Векла, — так нехай і буде (Кв.-Осн., II, 1956, 446);

б) відповідати за вчинки, дії.

— А ти що робиш ото на хаті? — гукнув голова до Лавріна. — Зараз мені злазь та давай одвіт перед нами (Н.-Лев., II, 1956, 364);

У (на) відві́т:

а) відповідаючи на запитання, на що-небудь сказане.

— І чого в тебе такі очі смутні? — Да того, може, що нездужаю, — сказала на одвіт (Вовчок, І, 1955, 195);

б) реагуючи на що-небудь.

Троянці так дали в одвіт. Що Турн собі розчухав литку (Котл., І, 1952, 231).

2. Відповідальність.

Сім бід — один одвіт (Номис, 1864, № 4277).

Бу́ти в одві́ті — бути відповідальним.

— Ланочку, — зітхнувши важко, вимовив він, — хай уже я один в одвіті буду… (Мирний, IV, 1955, 224);

Нести́ одві́т — нести відповідальність.

[Пушкар:] Умів грішить — умій нести одвіт! (Дмит., Драм. тв., 1958, 289).