він
ВІН, його́ (з прийм. від ньо́го, у ньо́го і т. ін.), займ. особ. 3-ої ос. одн., ч.
1. Уживається на означення предмета мовлення, вираженого іменником чоловічого роду однини в попередньому реченні або після цього займенника.
І наверзлось мені, що оце і є він, шлях мій (Вовчок, VI, 1956, 228);
[Потоцький:] Як вовка не держи, він в ліс втече при першій нагоді… (К.-Карий, II, 1960, 278);
Всі з острахом одхилялись од нього [Матюхи] й давали дорогу (Головко, II, 1957, 133);
Я пану вимурував дім І свій проклін лишив на нім (Павл., Бистрина, 1959, 52);
// У сполуч. із сам виділяє певний предмет мовлення з ряду йому подібних.
Він почув гордість, самоповагу, наче не панич Льольо, а сам він оживить мертві стіни сахарні [цукроварні] (Коцюб., II, 1955, 36);
// У сполуч. з часткою ось (от) набуває вказівного характеру.
[Орфей:] Де се мій клевець? Ой Амфіоне, поможи шукати! Я щось не бачу… Ось він… (Л. Укр., І, 1951, 452).
2. тільки род. в. Уживається в значенні присвійного займенника.
Пізнати дурного по сміху його (Номис, 1864, № 6491);
Ловила й Катря на собі його погляд не раз — настирливий (Головко, II, 1957, 193).
3. Виступає в значенні частки з відтінком неозначеності в словосполуках типу неха́й (хай) йому́ біс, хто (біс і т. ін.) його́зна́є, чорт його́ бери́.
Значення в інших словниках
- він — він займенник Орфографічний словник української мови
- він — Вона, воно, вони, займ. особ. В усному мовленні дехто вживає ці слова, очевидно, за звичкою, для заповнення паузи ("щоб був час подумати"), хоч таке вживання стилістично не завжди вмотивоване. Літературне слововживання
- він — [в'ін] його, йоуму, ним, (на) н'ому; ж. вона, йійі, йій, нейу, (на) н'ій; с. воно, його; мн. вони, йіх, йім, нимие, (на) них Орфоепічний словник української мови
- він — його (з прийм. від нього, у нього і т. ін.), займ. особ. 3 ос. одн., ч. 1》 Уживається на означення предмета мовлення, вираженого іменником чоловічого роду однини в попередньому реченні або після цього займенника. || У сполуч. Великий тлумачний словник сучасної мови
- він — ВІН, його́ (з прийм. від ньо́го, у ньо́го і т. ін.), займ. особ. 3 ос. одн., ч. 1. Уживається на означення предмета мовлення, вираженого іменником чоловічого роду однини в попередньому реченні або після цього займенника. Словник української мови у 20 томах
- він — Він і мертвий із шибениці зірветься. Про дуже спритного, який викрутиться з будь-якої складної і небезпечної ситуації. Приповідки або українсько-народня філософія
- він — Він, вона́, воно́; його́, її́, йому́, їй; до ньо́го і до йо́го, на ньо́му і на йо́му; вони, їх, їм Правописний словник Голоскевича (1929 р.)
- він — Він мѣст. Онъ. Він старшенький. МВ. ІІ. 8. І брови йому чорні, і уста рум'яні, і станом високий. МВ. (О. 1862. ІІІ. 44). Словник української мови Грінченка