в’язи

В’Я́ЗИ, ів, мн., розм. Тильна частина шиї; шийні хребці.

Кайдашиха вхопила його [півня], скрутила йому в’язи, потім дорізала (Н.-Лев., II, 1956, 372);

Гриця зболіли в’язи, бо дуже невигідно лежав: плечі на подушці, а голова скривлена під стіною (Март., Тв., 1954, 77);

Староста нахилив голову, товсті в’язи його одразу налилися кров’ю, очі округлились (Кол., Терен.., 1959, 378);

// Взагалі вся шия.

— Та нічого собі циганчук: руки має, ноги теж і голова на в’язах стирчить (Стельмах, І, 1962, 551).

◊ Голова́ на в’я́зах у кого — про розумну людину.

— Вони думають, що як вона дурна баба, то вже нічого не тямить… Стійте, стійте, може, і в неї голова недурна на в’язах (Коцюб., II, 1955, 24);

Скрути́ти (злама́ти і т. ін.) в’я́зи:

а) (кому) дуже побити або вбити когось.

— Ти, хазяїне, синів моїх не ображай. За Сандера я тобі в’язи скручу (Шиян, Гроза.., 1956, 558);

б) (собі) покалічитися, убитися.

Люда, як дика коза, легко спустилася з урвища, і Терень, вайлуватий, як ведмідь, ледве встигав за нею. — Ну й ну! З тобою тут в’язи скрутиш, — пожалівся він (Донч., I, 1956, 516);

в) (собі на чомусь) не дати собі ради; не впоратися з чим-небудь.

Вони, ці молоді інженери, не можуть критично поставитися до себе. Тому часто скручують собі в’язи (Шовк., Інженери. 1956, 161).