гарчати

ГАРЧА́ТИ, чу́, чи́ш, недок.

1. Видавати низькі погрозливі звуки (про тварин).

— Ти знав, кяжу, Рябко, що Пан не буде спати: До чого ж гавкав ти?.. на що ж було гарчати? (Г.-Арт., Байки.., 1958, 52);

Ліниво гарчали пси на ланцюгах (Рибак, Переясл. Рада, 1948, 577);

// Звучати низько, погрозливо, ніби ричати.

В комедіях він [голос] хрипів, гарчав, присвистував і часом робився тоненьким тенорком (Думки про театр, 1955, 129);

*Образно. Над ним (невідомим] зовсім низько грізно гарчав грім (Донч., II, 1956, 475).

2. перен., розм. Сердито бурчати, висловлюючи незадоволення.

Аж гарчить — так на меншого кричить (Укр. присл.., 1955, 14);

— Що діється в камерах? — гарчить інспектор (Козл., Сонце.., 1957, 149).

3. перен. Утворювати визькі звуки із скреготом, гуркотом і т. ін. при ударах або терті (про металеві предмети).

Коло дверей замок торготів, гарчав (Мирний, I, 1954, 272);

// Утворювати такі звуки при дії (про інструменти, механізми і т. ін.).

Свердло гарчало, шипіло, вганяючись у породу, і з гуркотом видувало струмені пороху (Досв., Вибр., 1959, 198);

[Сухарик:] По дорозі невпинно рипіли вози, скреготіли танки, гарчали грузовики (Коч., II, 1956, 345).

Джерело: Словник української мови (СУМ-11) на Slovnyk.me