дзусь

ДЗУСЬ, ДЗУ́СЬКИ, рідко ДЗУС, ДЗУ́СКИ, виг., фам. Крик, яким відганяють котів;

// перен. Годі, зась.

[Ангел:] Ну, ну, ти, антипку! Цур тобі та дзусь! За своїх дітей я й крихти не боюсь (Фр., IX, 1952, 419);

Дурний би Юрко показувати ворогам такий скарб! Дзуськи! (Козл., Ю. Крук, 1957, 256);

— Думаєш, як паспорта дали, так вже і кричати на все горло можна? Дзуськи! (Собко, Справа.., 1959, 16);

Дивись, які! Карамзіна, Бачиш, прочитали! Та й думають, що ось-то ми! А дзус, недоріки! (Шевч., І, 1951, 299);

[Яциха:] Сватав Гальку, дзуски, бісе,.. дармовісе!.. (Кроп., II, 1958, 100).