дмухнути

ДМУХНУ́ТИ, ну́, не́ш, док.

1. Однокр. до дму́хати.

Одарка дмухнула на свічку і ..непроглядна темнота зразу все покрила (Мирний, IV, 1955, 192);

Через.. вікно в гратах ринув холодком весняний подих, дмухнув цвітом… (Вас., II, 1959, 52);

Дмухнув легенький вітерець, і між липами на алеї закружляло жовте листя (Корн., II, 1955, 347);

// безос.

З зруба вогкістю дмухнуло (Щог., Поезії, 1958, 366);

Льодовим вітром дмухнуло їй в обличчя (Тулуб, Людолови, II, 1957, 122);

*Образно. Дмухнула [ніч] по лугах.. і покрила їх густими, сивими туманами пари (Фр., VII, 1951, 142);

*У порівн. На ясну жовту пляму, мов що дмухнуло, так вона зникла (Мирний, І, 1954, 338).

◊ Дмухни́ — і похи́литься (полети́ть) — про худу і безсилу людину.

[Тарас:] Невже правда, Романе Денисовичу?.. А так худенька [Леся], кволенька… Дмухни — і похилиться (Сміл., Черв. троянда, 1955, 20).

2. розм. Швидко направитися куди-небудь, піти, поїхати і т. ін.

Але наш козак не трус .. Подивився, скрутив вус, Сів на чайку та й дмухнув (Пісні та романси.., II, 1956, 39);

Сіцілія, земля багата, Вона мені щось по знаку, Дмухнім лиш, братця, ми до неї (Котл., І, 1952, 88);

— Вдарила така страшна тривога. Що я, міцно заціпивши зуби, Натиснув на голові крисаню 1 дмухнув дорогою щодуху (Фр., XIII, 1954, 339).