добігати

ДОБІГА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ДОБІ́ГТИ, біжу́, біжи́ш, док.

1. Бігом досягати якого-небудь місця; прибігати.

Добігає до села Та прямісінько до хати, Де Ма-русенька жила (Щог., Поезії, 1958, 248);

Добігаємо до вулички, нею йдемо ліворуч (Ю. Янов., II, 1958, 45);

Карпо добіг до води та й спинився (Н.-Лев., II, 1956, 376);

До вітряка до першого саме добігла [Зінька] (Головко, II, 1957, 177);

// перен. Швидко рухаючись, поширюючись, досягати чого-небудь (про хвилі, звуки і т. ін.).

До ніг [Христі] легенька хвиля добігає, лоскоче своїм холодочком її у пальці (Мирний, III, 1954, 242);

Лютує Дніпр. До моря добігти б поскоріш, Бо там йому і воля, І оддихнуть миліш (Граб., І, 1959, 538);

Вагон стишив розгін, але до Тереня добіг швидко, треба було негайно гальмувати (Донч., І, 1956, 429);

// перен. Наближатися до кінця, завершуватися.

Осінь до кінця вже стала добігать (Фр., XIII, 1954, 377);

Мені добігає двадцять четвертий рік, а моє волосся вже посріблене сивиною (Ірчан, II, 1958, 37).

2. тільки док., діал. Підхопити (хворобу).

Мабуть, чи не сухоти добігла (Барв., Опов.., 1902, 454).

Джерело: Словник української мови (СУМ-11) на Slovnyk.me