догоряти

ДОГОРЯ́ТИ, я́ю, я́єш і рідко ДОГОРА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ДОГОРІ́ТИ, рю́, ри́ш, док.

1. Закінчувати горіти; горіти до кінця, до певної межі.

В печі догоряють якісь опилки (Фр., VII, 1951, 344);

Стою довго, доки вогники сірників, що запалюються регулярно й догорають до краю, зацікавлюють мене (Ю. Янов., II, 1958, 22);

Свічка догоріла й погасла (Кочура, Зол. грамота, 1960, 82).

2. перен. Переставати світитися, втрачати яскравість.

На заході догоряла ніжна несмілива заграва (Донч., IV, 1957, 522);

За лісом догоряла вечірня зоря (Руд., Остання шабля, 1959, 84);

// Закінчуватися.

Догоряє літо (Собко, Матв. затока, 1962, 228);

Синій вечір тоскно догоряє (Сос., Так ніхто.., 1960, 52);

Минула, одійшла косовиця на Потоках, Останній день догорів (Рудь, Гомін.., 1959, 27).

3. перен. Поступово втрачати сили, слабнути; вмирати.

Вийшов [Наум] із кімнати, подививсь на Марусю, бачить, що вона як тая свічечка догоряє (Кв.-Осн., II, 1956, 84);

Добриня догоряв, і тільки ще слабі проблиски життя світилися в його глибоких темних очах (Оп., Іду.., 1958, 314).

Джерело: Словник української мови (СУМ-11) на Slovnyk.me