докидати

ДОКИ́ДАТИ див. докида́ти¹.

ДОКИДА́ТИ¹, а́ю, а́єш, недок., ДОКИ́ДАТИ, аю, аєш, док., перех. Кидаючи, наповняти що-небудь чимсь.

Докидати кузов машини картоплею.

ДОКИДАТИ², а́ю, а́єш, недок., ДОКИ́НУТИ, ну, неш, док.

1. перех. і неперех. Кидати до якого-небудь місця, до якоїсь межі.

— Бачиш, Микито, як низько-низенько нахилилось небо. Коли б настромив на паличку картоплину та махнув, то, мабуть, докинув би до його (Вас., І, 1959, 269);

Повний місяць зависає над яром, — здається, до нього можна докинути грудкою (Ю. Янов., І, 1958, 602);

*Образно. Туди [в провалля] навіть високе сонце не докидає свого проміння (Воронько, Казка.., 1957, 48).

2. перех. і неперех., перен., розм. Вставляти в розмову свої зауваження, часом з наміром неприємно вразити кого-небудь.

Я був малий і рідко докидав своє слівце про очерет, про став (Рильський, І, 1946, 274);

Ще двоє стояли осторонь.., інколи докидаючи й від себе повчальне слівце (Смолич, І, 1958, 53);

— Може, він міг би мати якийсь заробіток при вашій трупі, — несміливо докинув він [поет] (Л. Укр., III, 1952, 701);

— Ех, Женя, мадамочки перелякався! — докинув хтось в’їдливо на адресу Кравцова (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 191).

3. тільки док., перех., діал. Підкинути; добавити.

Він, дрожачи [дрижачи], мов осиковий лист, докинув дров до огню (Фр., VIII, 1952, 345);

Передній [солдат] просить кухаря докинути [рису], жаліється на голод, на пережитий бій (Ірчан, II, 1958, 234);

Старий вівчар до ватри дров докинув І повідать продовжував мені (Павл., Бистрина, 1959, 154).

◊ Доки́нути о́ком (очи́ма) — досягти зором, поглядом.

До маленьких, низеньких [квіток] сама нахилюсь, до високих очима докину (Л. Укр . І, 1951, 222);

Скі́льки о́ком доки́неш — скільки доступно, можна побачити, досягти зором.

— Дивись! Скільки оком докинеш, усе чорнів та й чорніє наша рілля, — мовила Одарка (Л. Янов., І, 1959, 419).