загримати

ЗАГРИ́МАТИ, аю, аєш, док.

1. неперех., чим, у що і об що. Почати гримати, сильно стукати; загрюкати.

Зірвалася [Варвара] на рівні ноги, поскочила до дверей, загримала кулаками в двері (Март., Тв.. 1954, 131);

Загримало о стіни те каміння (Фр., XIII, 1054, 132);

Созоненко загримав залізом, відчинив хвіртку (Стельмах, II, 1962, 93).

2. неперех. Почати голосно й сердито, роздратовано докоряти комусь, лаяти кого-небудь.

— Добрі смішки, коли повипивав горілку з усіх бутлів! — загримала матушка (Н.-Лев., І, 1956, 129);

— Ану, вийдіть з хати! — загримав він на привітання молодих командирів (Довж., І, 1958, 144).

3. перех., розм. Постійним гриманням, окриками, сваркою притупити чий-небудь розум, почуття.

— Сину мій! — Ще в сповиточку загримають тебе, змалечку застукають, — не розів’єшся, дорогий мій квіте (Вовчок, І, 1955, 27).