зайчик

ЗА́ЙЧИК, а, ч.

1. Зменш.— пестл. до за́єць.

Купа грибів заворушилась, з-під неї вискочили малесенькі зайчики й почали плигати один через другого (Н.-Лев., II, 1956, 351);

Сірі зайчики з лісу нападали на садок і обгризали молоду кору на яблунях (Панч, Гарні хлопці, 1959, 45);

*У порівн. Білолиця, гарна й весела [жінка], а прудка, як зайчик (Вовчок, І, 1955, 65);

Олечка.. оглядалася навколо, як загнаний зайчик (Хижняк, Тамара, 1959, 167).

◊ За́йчики в голові́ стриба́ють у кого — про легковажну людину.

[Платон Гаврилович:] Дівчина вона гарненька, гудить не буду. Тільки у неї, здається, трохи зайчики в голові стрибають (Вас., III, 1960, 140).

2. Світла плямка від сонячного променя, відбита блискучою поверхнею.

Невелике дзеркало, добре вимите, кидало від себе на долівку зайчики (Шиян, Вибр., 1947, 23);

У вікнах сонце раннє. На стінці зайчик світлий виграє (Бичко, Вогнище, 1959, 33);

// Взагалі плямка світла (звичайно рухлива), яка пробивається крізь що-небудь.

Сонце ще не зайшло, скісно, через листя кущів і молодих дерев просівало своє червонясте проміння, стрибало зайчиками на обличчях (Мннко, Вибр., 1952, 243);

Перебігали місячні зайчики по плечах, граючись з важкою темрявою (Ле, Міжгір’я, 1953, 200).