заковувати

ЗАКО́ВУВАТИ, ую, уєш, недок., ЗАКУВА́ТИ і ЗАКУ́ТИ, ую́, ує́ш, док., перех.

1. кого в що, перев. із сл. кайдани, ланцюги. Накладати кому-небудь на руки або ноги кайдани, ланцюги і т. ін., сковуючи їх кінці.

Поки присяжний заковував мене в ланцюги, вже й зовсім стемніло (Фр., II, 1950, 19);

Коли його заковували в кайдани, щоб везти на суд аж у губернію, то скували подвійні ланцюги, як на велетня (Ю. Янов., II, 1954, 121);

Здавалося ляхам, добре мене закували, та не догледіли того, що кайдани були просторі на моїх ногах (Стор., І, 1957, 168);

Десь узялися пани Та Травина зав’язали, Та в кайдани закули (Чуб., V, 1874, 1027);

// перен. Позбавляти свободи, волі.

— Упивались і чужої І своєї крові!..Без ножа і автодафе Людей закували Та й мордують… Ой, ой, пани, Пани християне!.. (Шевч., II, 1953, 26);

Тичина орудує передовсім, ясна річ, безпосередньою своєю зброєю — словом. Тут він, як завжди, не дає себе закувати ніяким приписам і канонам (Рильський, III, 1956, 407);

// Одягати у панцир, броню.

*Образно. Живий язик можна і треба студіювати як живу рослину, але не можна і не слід засушувати і заковувати в мертві правила і формулки (Фр., XVI, 1955, 337).

◊ Закува́ти ро́та (уста́) кому, рідко — те саме, що Зав’яза́ти ро́та ( див. завя́зувати).

Зійдуться [люди], побалакають, посміються.. Вона кляла їх, молила бога, щоб господь послав таке нещастя кому-небудь з їх — тоді б вони довідалися, що вони, тоді б воно закувало їх насмішливі уста (Мирний, І, 1954, 229).

2. що, перен. Робити твердою, нерухомою поверхню води, грунту і т. ін. (про дію морозу, льоду тощо).

Та у краю далекім хуртовини Ще кригою заковують плеса; Там з голоду та лютої години Дубіє люд по селах, по лісах… (Стар., Вибр., 1959, 35);

Теплий вітер віє над тобою. А у нас уже як слід, і Дніпро похмурою габою закував, укрив давно вже лід (Сос., II, 1958, 102).

3. тільки док., заст. Заробити куванням.

А мій Коваленко кує помаленьку; що закує, то проп’є в неділю раненько (Сл. Гр.).