залепетати

ЗАЛЕПЕТА́ТИ, ечу́, е́чеш, док.

1. Почати лепетати, говорити невиразно, нескладно (перев. про дітей).

Дівчинка, поклавши голівку на плече матері, міцно обхопила її шию своїми рученятами й залепетала: — Моя мама, моя мама (Коцюба, Нові береги, 1959, 138);

— Дядько Марко! Дядько Марко! — через силу переводячи дух, таємниче залепетало хлоп’я (Баш, Надія, 1960, 215);

// Почати швидко говорити, іноді підлесливо, запобігливо.

Аничка на це борзенько залепетала: — Бігме, паноченьку, правду вам кажу (Март., Тв., 1954, 40);

— Що це ви, свахо, так мало випили? — припрошувала хазяйка. — Ой, буде, буде! — залепетала Кайдашиха (Н.-Лев., II, 1956, 280);

Дівчина стрімголов зіскочила з коня, залепетала: — Наливайківці? Та ж я до нього поспішаю!.. (Ле, Наливайко, 1957, 301).

2. перен. Зашелестіти, тихо зашуміти.

Зашуміла навколо ліщина, залепетали осики, і якось легше стало на серці (Л. Укр., III, 1952, 737);

А день був тихий та теплий: хоч би тобі лист на дереві залепетав, і птиця не щебече — тихо (Морд., І, 1958, 57).