замигтіти

ЗАМИГТІ́ТИ, ти́ть, док.

1. Почати мигтіти, рухатися, то з’являючись, то зникаючи на короткий час.

На вулиці чорна свита виявилась, одна й друга; замигтіли плахти, намітки, потупали діти (Вовчок, І, 1955, 164);

Музика вдарила, юрба стрепенулась, та не розійшлась, а тільки заходила швидше, паперова січка замигтіла барвистою метелицею (Л. Укр., III, 1952, 621);

На стежці, що вилася між двома стінками кукурудзи і соняшників, замигтіла людська постать (Сенч., Опов., 1959, 72).

◊ В оча́х замигті́ло, безос. — про зорове відчуття, коли здається, що все навколо або що-небудь мигтить.

Кликнули нас до покоїв. Увійшли. Аж в очах нам замигтіло: і зеленіє, і червоніє, і біліє, і синіє… чого там нема! (Вовчок, І, 1955, 75).

2. Завиднітися, швидко з’являючись і зникаючи одне за одним, змінюючи одне одного.

Поїзд неспокійно захитався й заторохтів на переїзді. У вікні замигтіли залізничні будівлі (Досв., Вибр., 1959, 215).

3. Виділитися, сяючи нерівним, миготливим світлом; заблимати.

Замигтіли великі зорі, що займалися в небі (Кучер, Чорноморці, 1956, 108);

В далечині замигтів ліхтар (Рибак, Що сталося.., 1947, 59);

Вже замигтіли недалеко вогники передмістя (А.-Дав., Слово.., 1964, 55);

*Образно. Парасчина думка перейшла до всіх минулих, давніх часів, і перед нею замигтіли, заблищали, мов чудове малювання — давні веселі дитячі літа (Гр., І, 1963, 319).