звичайно

ЗВИЧА́ЙНО.

1. Присл. до звича́йний.

Ах, як досадно, що від тої тоненької стрілки [барометра] залежить, де і як ми стрінемо.. ніч: звичайно, прозаїчно, на ліжку, чи серед співу, людей і вогнищ на ярмарку у Криниці! (Коцюб., II, 1955, 234);

У комірчині.. звичайно стояли бідони з молоком та висіли білі халати доярок (Тют., Вир, 1964, 133);

Іванов прощається з дружиною звичайно, як і більшість з простих людей, що йдуть на війну (Довж., І, 1958, 116);

Павло усім одвітував звичайно, розмовляв до ладу, добре (Вовчок, І, 1955, 165).

Як (ніж) звича́йно:

а) як заведено.

Качковський.. не йшов, як звичайно, у хату сідати перед виїздом, «щоб усе добре сідало» (Л. Укр., III, 1952, 662);

б) як завжди.

В дворі, як звичайно, нікого не було (Скл., Святослав, 1959, 9);

Затремтів старий, зблід іще більше, ніж звичайно,— майже від року не кликали його до судді! (Фр., VI, 1951, 182).

2. у знач. вставн. сл. Уживається для підтвердження думки.

Так, звичайно, крім таланту, потрібне ще і вміння! (Моє життя в мист., 1955, 69);

В нижчеподаній статті я, звичайно, не охоплюю всіх проблем розвитку української мови (Рильський, III, 1956, 63).

3. у знач. ствердж. част. так, авжеж.

[1-ша панночка:] Ви, Оресте Михайловичу, умієте через вогонь стрибати? [Орест:] Звичайно, вмію (Л. Укр., II, 1951, 46);

— Ну, а в отакі ночі ви літаєте? — Звичайно. Тихо, місячно, ніч саме для польотів (Гончар, Тронка, 1963, 21).

4. у знач. присудк. сл., рідко. Як належить, як годиться.

Одяглась [Олена] таки любенько, як звичайно панночці та ще й хорунжівні (Кв.-Осн., II, 1956, 155).