здержувати

ЗДЕ́РЖУВАТИ, ую, уєш, недок., ЗДЕ́РЖАТИ, жу, жиш, док., перех., розм.

1. Зупиняти на ходу кого-, що-небудь, затримувати, уповільнювати чий-небудь рух і т. ін.

Я мав нечоловічу силу; кулаком, як довбнею, вбивав вола, здержував у млині шестірню (Стор., І, 1957, 349);

За хвилину заторохтіли колеса, і Замфір, ледве здержуючи гарячі коні, заїхав під хату новим, на залізних осях, мальованим возом (Коцюб., І, 1955, 187);

Кайдаш скочив з війя, побіг за волами, спиняв їх, бив пужалном по мордах, але важкі воли не могли здержати воза (Н.-Лев., II., 1956, 317);

// Утримувати від яких-небудь дій, вчинків.

П’яний додому вертався [Яків], лаявся, колотився.. І батько не здержував сина, не можна було і здержати його (Мирний, І, 1954, 235);

Хотів закричати Матвій, хотів признатися, кинутись рідним в обійми. Але якась таємна цікавість здержувала його (Ірчан, II, 1958, 309).

◊ Зде́ржувати (зде́ржати) ру́ку — утримувати себе від фізичної розправи над ким-небудь.

Інша мачуха здержує руку над пасинком, а Мотря, розпалившись, не вміла здержувати над рідним сином (Мирний, II, 1964, 52);

Зде́ржувати (зде́ржати) себе́ — те саме, що зде́ржуватися 2.

Вона була незвичайно рада і ледве здержала себе, щоб не виявити своїх радощів (Н.-Лев., IV, 1956, 115);

Зде́ржувати (зде́ржати) язика́ — утримуватися від бажання сказати зайве.

Мотря вже сердито поглядала на свекруху й насилу здержувала свого язика (Н.-Лев., II, 1956, 284).

2. Не давати чому-небудь виявлятися повною мірою, приглушувати що-небудь у собі.

Микола неначе загарчав, ледве здержуючи голос і лайку в горлі (Н.-Лев., II, 1956, 214);

До пори до часу він здержував свій гнів (Фр., VI, 1951, 28);

Дівча притиснуло руки до уст, щоб здержати голосне хлипання (Кобр., Вибр., 1954, 16);

Горпина не може здержати регіт, Кость хусткою затуляв їй рот (Вас., III, 1960, 169).

◊ Зде́ржувати (здержа́ти) се́рце — не виявляти почуттів; стримуватися.

Було мене й б’ють (бодай не згадувать) — не здержу серця, заплачу, а роздумаюсь трохи — і сміюся (Вовчок, І, 1955, 102).

3. також без додатка. Протистояти натискові кого-, чого-небудь.

В час одчайдушних намагань німців видертись із Корсунь-Шевченківського казана, його частина здержувала ворога якраз у шийці зашморгу (Смолич, III, 1959, 446);

В трупах вражих вся дорога. Здержуй звірів якомога! Всіх би знищить і змести! (Тич., II, 1957, 101);

Коломийки Куликові, Де вас друкувати? Як вода з колес млинкових. Плинуть — не здержати (Еллан, I, 1958, 126);

// із запереченням не. Не витримувати чого-небудь.

Не здержало старе матернє серце: упилося синовим горем — і… як сніп, повалилася мати додолу (Мирний, І, 1954, 361);

Не здержав він і його смілого погляду, понурився і назад одступив… (Стор., І, 1957, 338).

Зде́ржувати (зде́ржати) ата́ку (на́ступ і т. ін.) — не давати кому-небудь можливості атакувати, наступати.

— А які вісті з фронту, Дмитре Захаровичу? — Наші стійко здержують атаки, знекровлюють ворога (Цюпа, Назустріч.., 1958, 199).

4. Бути в силі тримати яку-небудь вагу, утримувати що-небудь на (в) собі.

[Ізоген:] Тебе не можуть замінити діти. Ти в нас тепер немов наріжний камінь, ти здержуєш усю будову нашу (Л. Укр., III, 1952, 296);

Мельників план був дуже простий: зв’язати невеличкий пліт, аби міг здержать двоє людей — і в темну ніч, ховаючись від козаків, переплисти у плавні (Коцюб., І, 1955, 354);

Не для розбещених римуєш ти, Аспазій, Та й не для хлопчиків, що тільки двічі два В них може здержати безсила голова (Рильський, І, 1960, 253).

◊ Зде́ржати сло́во (обіця́нку) — виконати обіцяне.

Краще не обіцяти, як слова не здержати (Укр.. присл.., 1955, 168).