лепетати

ЛЕПЕТА́ТИ, ечу́, е́чеш, недок.

1. перех. і без додатка. Говорити нерозбірливо, неправильно (про дитячу мову).

— Не плачте, мамочко! Не плачте! — лепетала вона своїм нетвердим язичком (Мирний, І, 1954, 211);

Щось дитиночка шепоче, щось лепече, наче: ма-ма… (У. Кравч., Вибр., 1958, 162);

// Говорити невиразно, невпевнено, з трудом підшукуючи слова.

— Я закінчила десятирічку, шукаю роботи.. — лепече Тамара, мов не своїм голосом (Хижняк, Тамара, 1959, 63);

// Говорити мовою, незрозумілою для співбесідника.

Ван знову лепетав щось по-китайському і, як дитина, кидався на руках у Пархоменка (Панч, О. Пархом., 1939, 81);

// Говорити що-небудь несерйозне, нерозумне.

Лепече, як той пустий млин (Номис, 1864, № 255);

[Феська:] Все мені [Рябина] своїм п’яним язиком таке лепече, що й вимовити встидно! (Фр., IX, 1952, 392);

// Вести легку, несерйозну розмову; балакати (у 1 знач.).

Ось біжать дві панночки, лепечуть одна до одної голосно, шпарко (Л. Укр., III, 1952, 581).

2. неперех., перен. Тихо, невиразно звучати, шуміти.

Погасла зірниця, стемніла блакить, все задрімало, .. поночі тихо журливо лепечуть тополі (Дн. Чайка, Тв., 1960, 148);

Розлігшись, спить під дубом на траві; Під боком річечка лепече (Бор., Тв., 1957, 59).

Джерело: Словник української мови (СУМ-11) на Slovnyk.me