могила

МОГИ́ЛА, и, ж.

1. Яма для поховання померлого.

Там матір добрую мою. Ще молодую — у могилу Нужда та праця положила (Шевч., II, 1953, 229);

Брянського в тих же парусинових чобітках загорнули в плащ-палатку й опустили в могилу (Гончар, III, 1959, 125);

Під Ленінградом у могилі чесній Лежить мій друг, що вмер за Ленінград (Рильський, II, 1960, 325);

// Місце поховання і насип, горбик на ’ньому.

Викопали хлопці яму чумакові; Наспід положили дошки ясенові; ..Вивели могилу, помолились богу Та й пішли збираться мовчки у дорогу (Щог., Поезії, 1958, 103);

Ми поїхали з Канева на Шевченкову могилу низом, понад Дніпром (Н.-Лев., II, 1956, 381);

*У порівн. А кругом тихо, як у могилі (Мирний, І, 1954, 270);

[А д а м: ] Жадного слова не можуть видобути з нього. Мовчить, як могила (Ірчан, І, 1958, 154).

Бра́тська моги́ла див. бра́тський.

2. перен. Смерть.

— Пусте … тут, знаєш, могила тільки поможе. Після смерті старих піде все краще, — потішав його Рустем (Коцюб., II, 1955, 127);

— Все! — вигукнув він, весело похитуючись.— Капець!.. Тут наша могила! (Гончар, III, 1959, 147);

// у знач. присудк. сл. Кінець, смерть.

Де з’явиться наша сила — там фашисту могила (Укр.. присл.., 1955, 400).

◊ В моги́лу пі́де що — що-небудь не буде відоме нікому ніколи, до самої смерті.

— Ніхто й слова не почує про тебе. Що було між нами — і в могилу піде! (Стельмах, II, 1962, 38);

Диви́тись у моги́лу — бути тяжко хворим, бути близьким до смерті;

До [са́мої] моги́ли — до кінця свого життя.

[Сербин: ] Взяла ти, Мар’яно, мов серце, і не буде йому покою до самої могили (Вас., III, 1960, 32);

За юних літ Нам видиться видимий світ Так свіжо, як його б хотіли Ми бачити аж до могили (Рильський, II, 1960, 46);

Заганя́ти (загна́ти) у моги́лу див. заганя́ти¹; Знайти́ моги́лу див. знахо́дити;

Копа́ти (ри́ти) моги́лу (моги́ли) кому — те саме, що Копа́ти я́му ( див. копа́ти).-

Не женитися ж їдемо, — говорив він.., — а німцеві могили рити (Тют., Вир, 1964, 462);

Ляга́ти (лягти́) в моги́лу див. ляга́ти;

Стоя́ти одніє́ю (одно́ю) ного́ю в моги́лі див. нога́;

Хоч у моги́лу ляга́й (лізь) — про дуже скрутне, безвихідне становище.

Про одне тільки мова — про своє убозтво, свою нужду, що їсти дома нічого, що з дітьми хоч у могилу лягай (Цюпа, Назустріч.., 1958, 442);

Тут живому хоч у могилу лізь (Кол., На фронті.., 1959, 99);

Узяла́ моги́ла кого — хто-небудь помер.

Гей, однолітки, чи й вам так болить часом серце? Та де! — Тих узяла могила, а решта замкнулася в баштах поважної старості (Ю. Янов., II, 1958, 10).

3. Високий насип на місці давнього поховання.

Високії ті могили, Де лягло спочити Козацькеє біле тіло, В китайку повите. Високії ті могили Чорніють, як гори. Та про волю нишком в полі з вітрами говорять (Шевч., І, 1963, 65);

Сивий Улас Рева, дебелий, як віл, стоїть на скіфській могилі з двома круторогими волами і вдивляється в степ (Довж., І, 1958, 79);

Не бував ти у наших краях! Там же небо — блакитні простори… Там степи, там могили, як гори (Тич., І, 1957, 8).

Сторожова́ моги́ла див. сторожови́й.