мірка

МІ́РКА, и, ж.

1. Сукупність даних, що визначають розміри кого-, чого-небудь.

— Треба мені, отче Палладію, зняти мірку з аналою (Н.-Лев., III, 1956, 372);

Пошиті вони [костюми] з поганого матеріалу, поганими кравцями, не по мірці, не випрасувані, зім’яті, дешеві (Довж., III, 1960, 218).

2. Народно-побутова одиниця об’єму сипких тіл місткістю від 16 до 25 кг та посудина такої місткості.

Зерно для продажу та інші сипкі речовини міряли пудами, а в хатньому господарстві — міркою (Нар. тв. та етн., 2, 1967, 62);

— Коли б же хоч тих десять мірок змолоти — усе було б хліба на який там час (Коцюб., І, 1955, 87);

// Дерев’яна посудина у вигляді видовбаної колоди різних розмірів для тримання зерна, борошна і т. ін.

Ставши боком до вітру, баби віяли, високо піднісши вгору дерев’яні мірки з зерном (Ю. Янов., Мир, 1956, 103).

3. Те саме, що мірчу́к.

А крук — мельник на клин насипає, А горобчик, жвавий хлопчик мірки відбирає (Чуб., V, 1874, 1145).

4. Зменш. до мі́ра 4 — 7.

Зсутулюючись, він обережно і пильно кривить очима на склянку, в яку до мірки наливає царську веселуху (Стельмах, Хліб.., 1959, 202);

Та над усе ціню я ту Малую мірку мук і болю, Котрі приняв я в сім життю За правду, за добро, за волю (Фр., X, 1954, 41);

[Руфін:] Либонь що так! Дрібніша стала й мірка, якою міряють і честь, і цноту (Л. Укр., II, 1951, 362).

◊ Мі́ряти всіх одніє́ю мі́ркою (на одну́ мі́рку) див. мі́ряти;

Мі́ряти на свою́ мі́рку;

Мі́ряти своє́ю мі́ркою див. мі́ряти.

Джерело: Словник української мови (СУМ-11) на Slovnyk.me