наритники

НАРИ́ТНИКИ, ів, лін. (одн. нари́тник, а, ч.). Частина кінської збруї, що утримує хомут або шлею від сповзання на шию (під час спуску з гори і т. ін.).

Пристало, як свині наритники (Укр.. присл.., 1955, 303);

Явтух Наленикович обходить упряжку, поправляє перекрученого посторонка, вуздечку, пересуває наритника (Ю. Янов., II, 1954, 217);

Кінь, провалившись у яму, поламав голоблю і порвав наритники (Панч, І, 1956, 249);

— Ламп гасових тепер уже небагато треба, бо скрізь електрика пішла, от промкооперація й пустила гноти на шлеї, на наритники, на гужі!.. (Вишня, II, 1956, 57);

*Образно. — Хай нам скажуть [угорці] спасибі, Хомо! Чи їм самим вискочити б з німецьких наритників? Та нізащо (Гончар, III, 1959, 191).