обвинувачення

ОБВИНУВА́ЧЕННЯ, я, с.

1. Дія за знач. обвинува́тити.

Всі безглузді обвинувачення, видумані аби нацькувати на мене юрбу, ганебно розбились (Л. Укр., IV, 1954, 132);

Вождь опортунізму, Бернштейн, уже здобув собі сумну славу обвинуваченням марксизму в бланкізмі.. (Ленін, 34, 1973, 229);

[Петерсон:] Значить, ви відкидаєте обвинувачення в убивстві Анни Робчук? Так? (Галан, І, 1960, 407);

// Те, що обвинувачує, засуджує кого-, що-небудь.

Творчість Шевченка несе не тільки любов і ласку. Вона є найсуворішим обвинуваченням всім душителям свободи (Рад. літ-во, 4, 1963, 142);

// Судовий документ, який містить у собі перелік чиїх-небудь злочинів, вказує на чиюсь вину.

Нарешті судове обвинувачення читати закінчили. Кармелюк навіть бровою не повів (Кучер., Пов. і опов., 1949, 24).

◊ Ки́дати (ки́нути) обвинува́чення [в о́чі (у ві́чі, в обли́ччя і т. ін.)] — відкрито, одверто обвинувачувати (у 1 знач.).

Підмайстрі виступали один за одним.. Сміливо кидали майстрам у вічі свої обвинувачення (Тулуб, Людолови, І, 1957, 234);

Кілька чоловік ще кинули Недуді в очі обвинувачення і лайку (Коп., Лейтенанти, 1947, 194).

2. тільки одн., юр. Сторона-обвинувач у судовому процесі.

Дуже давно на лавах кореспондентів не було так тісно, як сьогодні, в день виступу представника радянського обвинувачення генерала Руденка (Галан, Перед лицем фактів, 1949, 29);

Свідки обвинувачення твердили, що О. Гаврилюк на мітингу в Нуплевці закликав селян до непокори владі (Іст. укр. літ., II, 1956, 613).