побіліти

ПОБІЛІ́ТИ, і́ю, і́єш. Док. до білі́ти 1.

Випав перший сніг, земля побіліла, неначе завилась білою габою (Коцюб., І, 1955, 67);

Маковейчикові радісно і легко на серці, бо сонця так багато, що небо аж побіліло від нього (Гончар, III, 1959, 59);

Його пілотка побіліла Від вітру, сонця та дощу (Перв., II, 1958, 41);

Христя то почервоніє, то побіліє, аж сльози їй на очі виступають (Мирний, III, 1954, 155);

Губи побіліли, немов ось-ось жінка мала зомліти (Вільде, Сестри.., 1958, 77);

// Стати сивим; посивіти.

У наймах коси побіліють, У наймах, сестри, й умрете! (Шевч., II, 1963, 253);

Хай би побіліли її коси та залишились би очі ясними яснотою вірних! (Гончар, III, 1959, 175).

Побілі́ти, як кре́йда (полотно́, сніг, стіна́ і т. ін.) — стати дуже блідим; дуже збліднути.

Як теперечки його бачу: побілів, як крейда, у грудях дух спирається, у серці кипить, а сам усміхається (Стор., І, 1957, 178);

Вона то почервоніє, як мак, то побіліє, як полотно (Кв.-Осн., II, 1956, 213);

Еней, пожар такий уздрівши, Злякався, побілів, як сніг (Котл., І, 1952, 104);

Катерина побіліла, як стіна (Хотк., II, 1966, 252).

Джерело: Словник української мови (СУМ-11) на Slovnyk.me