поволокти

ПОВОЛОКТИ́, очу́, оче́ш; мин. ч. поволі́к, волокла́, ло́; док., перех.

1. Потягти кого-, що-небудь по поверхні чогось.

Дід витяг дуба з корінням та й поволік десь за собою (Укр.. казки, 1951, 110);

Нічого Явдосі робити, поволокла його [сотника] самотужки в хату (Кв.-Осн., II, 1956, 202);

Налетів на червононосого хорунжого Остап і накинув йому на шию аркан.. І поволік його по полю Остап, голосно скликаючи козаків (Довж., І, 1958, 252);

// Понести на собі когось або щось важке, великого розміру, що звичайно торкається землі.

◊ [Ле́две (наси́лу і т. ін.)] но́ги поволокти́ — піти дуже повільно, з трудом (від старості, утоми і т. ін.).

— Стійте тут! — промовив [Лушня] тихо. Усі стали. Один Чіпка без тямку поволік ноги далі (Мирний, II, 1954, 182);

Поволокти́ кайда́ни, заст. — піти на каторгу.

Його недовго мордували В тюрмі, в суді, а в добрий час В кайдани добре закували, Переголили про запас; ..І поволік Петрусь кайдани Аж у Сибір… (Шевч., II, 1963, 249).

2. розм. Взагалі понести кого-, що-небудь кудись.

— Був тут поліційний комісар. Весь наклад простісінько з друкарні поволік до прокураторії (Фр., IV, 1950, 169).

3. Потягти за собою (перев. повільно, насилу).

Коники.. сіпнули й соб і цабе.. і ледве поволокли ту завальну машину (Н.-Лев., III, 1956, 168);

Танк бурею розгорнувся перед «Москвичем», водій хвацько підчепив його сталевим тросом і поволік у бік каналу, — мов комаху яку-небудь поволік! (Гончар, Тронка, 1963, 184).

4. Повести кого-небудь за собою силоміць або переконавши.

— Ходи зо мною до пасіки. Поволік Яким Николу затінками попід берег, аж під.. вербу (Ков., Світ.., 1960, 9);

Підскочив вовкуватий, довгоногий стражник, шарпнув жінку за руку й мало не бігцем поволік до юрби (Стельмах, І, 1962, 574).