пов’янути

ПОВ’Я́НУТИ, ну, неш, док.

1. Утратити свіжість; усохнути (про рослини).

— А без мене, — дощ доводить, — Враз пов’януть всі садочки! (Граб., І, 1959, 452);

Ще кілька хвилин, і знову стане поночі, завиють дикі вітри, і пов’януть останні чарівні квіти (Ів., Вел. очі, 1956, 69);

// Утратити свіжість, пружність; стати кволим (про людське тіло).

Я був стомлений до краю, в мені пов’яли всі м’язи (Ю. Янов., II, 1958, 119);

// перен. Утратити принадність, потьмаритися, стати невиразним.

З того ж часу все для дівчини якось наче помарніло й пов’яло: і місця, і обличчя всі поробилися без цвіту і без квіту наче (Вовчок, І, 1955, 359);

Погасли, пов’яли всі кольори ясні (Рильський, І, 1960, 85).

2. перен. Утратити рухливість, бадьорість; зробитися млявим, байдужим.

Сонце палить… Пов’яли хлопці, поварились, як раки (Вас., II, 1959, 167);

// Поступово втратити фізичну силу; змарніти, ослабнути.

Усі люди пов’яли, змарніли; тільки бабуся велична, як і була (Вовчок, І, 1955, 127);

Ми, квіти, вас рвемо. Пахучі, простіте! І люди пов’яли, мов зірвані квіти (Рильський, І, 1960, 85).