погасати

ПОГАСА́ТИ¹, а́є, недок., ПОГА́СНУТИ, не; мин. ч. пога́с, ла, ло і пога́снув, нула, ло; док.

1. Переставати горіти або світити, світитися (про світло, вогонь і т. ін.); згасати.

Горіло світло, погасало, Погасло… (Шевч., І, 1963, 92);

Огонь у печі потроху погасає, наче сам почина дрімати (Вовчок, І, 1955, 290);

Недогарок спалахнув, затріщав, впав у підсвічник і одразу погас (Н.-Лев., III, 1956, 159);

Світанням, коли нарешті погасли пожежі і люди розійшлися по домівках, становий, слідчий і стражники вдерлися до хати Левка Щербини (Стельмах, І, 1962, 624);

// безос.

Пішов по масло, та й в печі погасло (Номис, 1864, № 10934);

// Ставати невидимим (про небесні світила, промені і т. ін.).

Світить місяць серед неба — І той погасає; Вже корабель між скалами В морі потопає (Рудан., Тв., 1956, 97);

В хмарах тьмяно блиска, Не погасаючи, зоря (Перв., І, 1958, 246);

Погас місяць, горить сонце. Гайдамаки встали (Шевч., І, 1963, 77);

// Темніти, меркнути, тьмяніти (про барви або що-небудь освітлене); потьмарюватися.

Погасав рожевий світ. Смутком повійнуло над садами: стемніли, охмурніли (Вас., І, 1959, 312);

Синій ліс в туманному серпанку В промінні сяє і не погаса (Шпорта, Вибр., 1958, 78);

Погасне степ, побуріє, злиняє, осінь роздягне посадки (Гончар, Тронка, 1963, 215);

// Наближатися до кінця, закінчуватися (про день, вечір і т. ін.).

Поволі день погасав (Гонч., Вибр., 1959, 373);

Крізь верби сонечко сіяє І тихо гасне. День погас, І все почило (Шевч., II, 1963, 265);

// перен. Втрачати блиск, жвавість, виразність (про очі, погляд).

Ставало дивно — як він доніс їх [очі] на змученім, ніби сухотнім обличчі, що не погасали й навіть не потьмаріли [потьмяніли], аж із пожовклої студентської картки в товариша на стіні крізь тюрми та заслання до оцих днів (Головко, II, 1957, 300);

Високий стан осів, пряма спина зігнулася в дугу, а колись блискучі очі погасли-поблідли (Мирний, III, 1954, 14);

// перен. Втрачати натхнення, ставати до всього байдужим (про людину).

Тут уже й «студії» не помогли, я вже ні фальшу, ні правди не чула, я погасла (Л. Укр., III, 1952, 709);

— Он як! То ти багатир тепер! — звеселів Яшко, але одразу й погас: — Так оце ти в дитбудинок і йдеш? (Головко, І, 1957, 134).

2. перен. Втрачати силу вияву, слабнути; зникати, припинятися.

І темно, страшно, холодно ми [мені] стало, і жар любові в серці погасав (Фр., XIII, 1954, 78);

Раптом уся Левкова злість погасла, неначе болотяний вогник (Стельмах, І, 1962, 530);

// Затихати (про звуки).

Десь звучать ридання, десь звучать прокльони… Пісня завмирає, пісня погаса (Рильський, І, 1960, 116).

3. перен. Втрачати сили, здоров’я (про людину); вмирати.

Вона вже погасала В тяжкій хворобі (Рильський, І, 1956, 365);

— Не знатиме, сердешна, щастя і покою..; у горі, у сльозах, у журбі погасне [Галочка], як свічечка!.. (Кв.-Осн., II, 1956, 343).

ПОГАСА́ТИ², а́ю, а́єш, док., розм. Гасати якийсь час.

Понудившись, погасавши кілька днів по навколишніх лісах, дядя Костя таки не витримав,.. і подався до міста (Коз., Сальвія, 1959, 38).