покладати

ПОКЛАДА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ПОКЛА́СТИ, аду́, аде́ш, док., перех.

1. на кого-що. Доручати комусь, чомусь виконання певного завдання.

Клопоту було й без цього, а Келембет покладав на них нові завдання (Ю. Янов., II, 1954, 100);

— Під загрозою — залізниця на Миколаїв. Партійний комітет покладає на вас, таврійські комунари, будь-що втримати залізницю (Гончар, II, 1959, 105);

Початок будівництва покладемо на комсомол (Логв., Літа.., 1960, 107);

Пан Безобразов мав невеличкий маєток і все господарювання по ньому поклав на тітку Домаху (Панч, На калин. мості, 1965, 26);

// Зобов’язувати когось що-небудь робити, примушувати до чогось і т. ін.

Свята церква поклала на діда покуту: він якийсь час мусив кожного.. свята ходити на всі богослужби (Стельмах, Гуси-лебеді.., 1964, 24);

Імперіалізм поклав на народи нечуваний тягар озброєнь (Програма КПРС, 1961, 51).

◊ Поклада́ти (покла́сти) відповіда́льність на кого-що — робити відповідальним за що-небудь, перед ким-, чим-небудь.

Орден Леніна, що прикрашає заводський прапор, покладає на працівників заводу особливу відповідальність перед Вітчизною (Рад. Укр., 16.1 1948, 1);

Поклада́ти [всю] наді́ю ([всі] наді́ї) див. наді́я.

2. Віддавати життя, душу, витрачати сили, роки на щось, для якоїсь мети і т. ін.

Польська шляхта покладає свої сили на полонізацію.. русинів, грається єзуїтськими комітетами (Н.-Лев., II, 1956, 393);

[Xвора:] Чернице, спогадай: стоїть у вашій книзі: «Ніхто не має більшої любові, Як той, хто душу поклада за друзів» (Л. Укр., І, 1951, 121);

— Знаєте, коли все своє життя покладаєш на одну мету, так якось дуже боляче стає, коли чим-небудь доторкнешся до того місця (Хотк., І, 1966, 148);

Вона поклала стільки сили, стільки праці в цей клаптик землі (Коцюб., І, 1955, 268);

— Поклав я свій вік, цього лісу доглядаючи, покладе, може, й син так само (Л. Янов., І, 1959, 348);

Честь і вічна слава, і добра пам’ять достойному сину українського народу композитору Миколі Лисенку, який.. увесь свій талант і многолітній труд поклав на те, щоб знайти, зберегти перли народної творчості, обробити їх і повернути народу (Довж., III, 1960, 23);

Боярин Семен Олуєвич підніс руку з мечем, і галас ущух. — Клянуся живіт свій покласти за князя Данила (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 26).

3. тільки недок., заст., уроч. Те саме, що кла́сти 1, 2.

Для своєї дитини й голову під сокиру покладають (Вовчок, І, 1955, 201);

І стала її [дитину] на піч покладати, і кожухом укривати, і водою напувати… (Кв.-Осн., II, 1956, 439);

Родичі й подруги молодої з піснями наряжають Марію у біле вбрання й урочисто покладають вінок на її коси (Нар. тв. та етн., 2, 1962, 97);

Вінки до обеліска над могилою Невідомого солдата покладають військові делегації дружніх армій (Веч. Київ, 30.ІХ 1967, 3).

Не поклада́ти рук, заст. — працювати весь час, невтомно, сумлінно.

Ніхто її не побачить нігде і ні з ким, .. усе за роботою та по господарству, цілий день рук не поклада (Кв.-Осн., II, 1956, 314);

Не поклада́ючи рук — невтомно, сумлінно.

Всякому своя доля: один, рук не покладаючи, працює, а другий його працю без клопоту поїдає! (Мирний, IV, 1955, 295);

Мир, творення, комунізм! Заради цієї високої мети, не покладаючи рук, трудяться радянські люди (Рад. Укр., 7.IV 1964, 3).

◊ Поклада́ти покло́ни, заст. — те саме, що Кла́сти покло́ни ( див. кла́сти).

Гетьман старий ридає, До бога руки знімає, Три поклони покладає Великій громаді (Шевч., II, 1963, 159).

4. Думати, вважати.

Товариство [Кирило-Мефодіївське] покладало, що перше всього треба кріпакам дати волю та завести повсюду добрі школи з наукою на рідній мові (Мирний, V, 1955, 313);

Він собі так покладає: як піде чоловікові з якого дня, то так воно вже і йдеться… (Коцюб., II, 1955, 33);

// Приймати рішення; доходити висновку.

І поклав [Тиміш] у першу неділю сватів засилати (Вовчок, І, 1955, 51);

— Сьогодні ж таки поїду звідси неодмінно! — поклав собі він (Крим., II, 1972, 10);

Пси мене обнюхали, поклали, що я свій, і лащилися до мене (Ю. Янов., II, 1958, 18).

◊ І в голова́х (в голові,́ в го́лову, в го́лови, в ду́мці, в думка́х, в ми́слях) [собі́] не поклада́ти — і не думати, і в гадці не мати.

Вона і в головах не покладала, щоб пан мусив збрехати… (Кв.-Осн., II, 1956, 435);

Вона і в голові не покладала, що він її не любить (Н.-Лев., II, 1956, 238);

Вони і в голову собі не покладали, До чого дожились (Гл., Вибр., 1957, 149);

— Ми собі й у голови не покладали, що ви почуєте (Ю. Янов., І, 1954, 52);

І не ждала такого, і в думці не покладала, а воно враз таке трапилось (Головко, II, 1957, 191).

♦ Го́лову покла́сти див. голова́;

Поклада́ти гріх на кого — обвинувачувати кого-небудь у чомусь.

Я ні на кого не покладаю гріха, як на Петра (Сл. Гр.).