покладати

відда́ти (покла́сти) / віддава́ти (поклада́ти) (свою́) ду́шу. 1. за кого—що, заради кого—чого. Пожертвувати собою чи бути готовим померти заради кого-, чого-небудь. — Стережись, Василино! Колись згадаєш мої слова. Я ж тебе люблю й ладен за тебе душу оддати (І. Нечуй-Левицький); — Жінка моя... Не думав я... ледащо... А проте — люблю її... душу свою віддав би за неї! (Панас Мирний); Заради подруги душу ладна віддати (Надія) (Я. Баш); Покохав Андрій Семена, як рідного брата, як батька, як неньку... Душу свою готов за нього покласти (М. Коцюбинський); (Хвора:) Ніхто не має більшої любові, Як той, хто душу поклада за друзів (Леся Українка). 2. кому, чому. Витратити всю силу, всю енергію. Почувши про підпільну групу, Володя щиро радів, ладен був віддати організації всю душу (В. Козаченко); — Трактористи душу віддають роботі (П. Автомонов). відда́ти се́рце і ду́шу. Сей змінив на домівку і шану і владу, Щоб знайти біля комина тишу й пораду. Він сім’ї своїй серце і душу оддав, Та й незчувся, як рідне за рідним сховав (Я. Щоголів). 3. Померти. Вдома, перед тим як приїхала “швидка допомога”, дихав батько, мов захеканий, руки похололи, очі стали порожні — от-от душу віддасть (Ю. Шовкопляс); А то щось їй заманулося з канави напитися. Хлепнула й тут же душу віддала (З газети). 4. Щиро полюбити кого-небудь. І оддав свою душу тривожну я тобі, Лейяніта моя (В. Сосюра). відда́ти і се́рце і ду́шу. (Маруся:) Орел, а не парубок! Раз тільки я учула його закохану розмову і стерялась: і серце і душу йому віддала (М. Кропивницький).

і в го́лову (в го́лови, в ду́мці, в думка́х) (собі́) не кла́сти (не поклада́ти) що. Не передбачати, не сподіватися і т. ін. чого-небудь, не здогадуватися про щось. Сите та п’яне лицарство спало покотом, ніхто й у голову не клав, що на кінцях мужицьких кіс тихим, котячим ходом вривається поміж них смерть (Юліан Опільський); А гайдамаки мовчки ждали, Поки поганці ляжуть спать. Лягли, і в голови не клали, Що вже їм завтра не вставать (Т. Шевченко); Він, ясна річ, не міг і в думці класти собі, що перед ним той самий хлоп’як, який колись врізав його сирицею по мармизі (П. Загребельний); — Винуватий, товаришу комісар. Дозвольте доповісти,— ми собі й у голови не покладали, що ви почуєте (Ю. Яновський); Коли товариш, Здавалося, що спав, та міг щохвилини Прокинутись,— “дід” зняв бекешу з нього, Щоб навіть той в думках не покладав, Що дбає “дід” про нього (М. Рильський).

не поклада́ти рук. 1. зі сл. роби́ти, працюва́ти і т. ін. Дуже важко, завзято. Було у неї одно добро, задля котрого вона (Пріська) робила-працювала, рук не покладала (Панас Мирний); // Дуже старанно. Юруш розказував, як то він піклується та па́дкує коло князівського добра, .. рук не покладає (І. Нечуй-Левицький). 2. Працювати, трудитися. Ніхто її не побачить нігде (ніде) і ні з ким, усе за роботою по господарству, цілий день рук не поклада (Г. Квітка-Основ’яненко).

не поклада́ючи рук, зі сл. працюва́ти. Невтомно, з великим ентузіазмом. Робітники, інженери, вчені, академіки, майстри мистецтва і майстри плавок, забоїв, верстатів — всі працюють не покладаючи рук (О. Довженко); Євген Вікторович, не покладаючи рук, працює над великою науковою працею по хірургії (Іван Ле); Не покладаючи рук, трудяться (металурги) над здійсненням своїх планів (З журналу).

поклада́ти гріх на кого. Звинувачувати кого-небудь у чомусь. Я ні на кого не покладаю гріха, як на Петра (Сл. Б. Грінченка).