покута
ПОКУ́ТА, и, ж.
1. Визнання своєї провини, вияв жалю з приводу неї; каяття.
Нехай Рустем піде до батька, впаде йому в ноги і скаже: мій гріх, моя покута (Коцюб., II, 1955, 157);
Вона прийме його і його покуту, але .. одна вона буде знати, що се їй коштує… (Хотк., І, 1966, 47);
Бідне щастя наймички ["Наймичка" Т. Г. Шевченка], і навіть її моління безсилі перед грішми, які значать більше в храмі божому, ніж її щира покута і любов змученого серця (Рад. Укр., 6.II 1964, 3).
2. Покарання за вчинений злочин, провину, поганий учинок і т. ін.
[Писар:] Тепер он яка тобі покута: візьмеш оцю бумагу і підеш з нею до всіх учителів (К.-Карий, І, 1960, 68);
*У порівн. Тліє цигарка в Іоганнових губах, — то спалахує вогником, то знову померкає, як і життя його — черстве, непоказне, немов якась страшна покута (Кол., На фронті.., 1959, 193).
3. дорев. Церковне покарання за злочини або гріхи.
Коли би її взяли в Київ та посадили на покуту в монастир, та ще саме в жнива! (Н.-Лев., II, 1956, 18);
Свята церква поклала на діда покуту: він якийсь час мусив кожного, навіть найменшого, свята ходити на всі богослужби (Стельмах, Гуси-лебеді.., 1964, 24).
Накла́сти (наки́нути, покла́сти і т. ін.) поку́ту на кого, кому і без додатка — покарати кого-небудь якимсь способом за вчинений злочин, провину і т. ін.
— Хай панотець накладе на них [підмайстрів] сувору покуту, — задоволено потирав руки іконописний дідок (Тулуб, Людолови, І, 1957, 234);
Так отець Микита казав.., а не послухати його,.. заставить себе у решеті возити, та й покуту накине, що й наш живий отець Павло не відчита… (Кв.-Осн., II, 1956, 110);
— Ну що, Степане, якби тебе оце почув отець Пимен? От би покуту наклав! (Дн. Чайка, Тв., 1960, 35);
Нести́ поку́ту:
а) відбувати покарання за вчинений злочин, провину і т. ін.
— Покуту несу. Важку покуту, чоловіче добрий.. І куди мої очі дивилися на той час, що не бачили, куди рука лізе, а нога ступає! (Тют., Вир, 1964, 111);
б) бути змушеним терпіти, зносити щось важке, неприємне.
Зайшов на чужину в лихую годиноньку! Тяжкую несу покуту, З хлібом їм щодня отруту (Метл. і Кост., Тв., 1906, 59).
Значення в інших словниках
- покута — (за гріх) покарання, кара; (дія) каяття, покаяння, покутування. Словник синонімів Караванського
- покута — Церковне покарання за гріхи у вигляді церковної заборони або наказу виконати певну кількість молитов, поклонів, здійснити паломництво, яке священнослужитель-сповідник накладає на каяника відповідно до тяжкості скоєних ним гріхів; єпитимія Словник церковно-обрядової термінології
- покута — див. кара Словник синонімів Вусика
- покута — -и, ж. 1》 Визнання своєї провини, вияв жалю з приводу неї; каяття. 2》 Покарання за вчинений злочин, провину, поганий учинок і т. ін. 3》 іст. Церковне покарання за злочини або гріхи; епітимія. Накласти покуту. Нести покуту. Великий тлумачний словник сучасної мови
- покута — поку́та іменник жіночого роду Орфографічний словник української мови
- покута — ПОКУ́ТА, и, ж. 1. Визнання своєї провини, вияв жалю з приводу неї; каяття. Нехай Рустем піде до батька, впаде йому в ноги і скаже: мій гріх, моя покута (М. Коцюбинський); Вона прийме його і його покуту, але .. одна вона буде знати, що се їй коштує... (Г. Словник української мови у 20 томах
- покута — Кара за гріхи, покаяння Словник застарілих та маловживаних слів
- покута — пуска́ти / пусти́ти ду́шу на поку́ту. Залишати кого-небудь живим; помилувати кого-небудь. (Ігнат:) Ой простіть мене, батечки!… Не буду! Простіть!… (Павло:) Чорт! (Ігнат:) Ой пустіть душу на покуту!.. (М. Костомаров). Фразеологічний словник української мови
- покута — КАЯТТЯ́ (визнання своєї провини, вияв жалю з приводу якогось свого помилкового, небажаного вчинку), КА́ЯННЯ, РОЗКА́ЯННЯ, ПОКАЯ́ННЯ, ПОКУ́ТА, СПОКУ́ТА. Є каяття, та вороття немає (Л. Словник синонімів української мови
- покута — Покута, -ти ж. 1) Покаяніе. Де гріх, там і покута. Ном. № 124. 2) Епитимія. Ти на мене накинеш покуту? — Які ж твої гріхи? ЗОЮР. І. 130. Словник української мови Грінченка