почорніти

ПОЧОРНІ́ТИ, і́ю, і́єш, док.

1. Стати, зробитися чорним або чорнішим.

Ой чого ти почорніло, Зеленеє поле? (Шевч., II, 1963, 156);

Вербовий гай на тім боці повивсь у темряву, почорнів (Коцюб., І, 1955, 143);

Збіжжя вигоріло, мов від вогню, овоч на деревах почорнів, трави пожовкли (Л. Укр., III, 1952, 549);

Почорніли заводі в озерах І ясніші стали разом з тим (Рильський, III, 1961, 315);

*Образно. В темній хаті почорнів сірий вечір (Панч, II, 1956, 410);

// Засмагнути від сонця, вітру.

Польовий вітер і степове сонце засмалили його колись біле лице — почорнів як циган (Мирний, І, 1954, 148);

О біле личко, як же швидко ти В дорозі сій від спеки почорнієш (Фр., X, 1954, 414);

От уже п’ятнадцять літ Ми все тягнемо в забрід, І од спеки наше тіло І змарніло й почорніло (Щог., Поезії, 1958, 79);

// Змінитися на обличчі, змарніти від горя, недуги і т. ін.

Стоїть серед хати Горпина, аж почорніла і страшно дивиться, а на руках у неї мертва дитина (Вовчок, І, 1955, 68);

Круто прийшлося Марусякові, ой круто! Почорнів, хоч і старався не показувати того (Хотк., II, 1966, 241);

Почорнів [сенатор] од зла одної днини І помер у католицький піст (Мал., Звенигора, 1959, 223).

◊ В оча́х почорні́ло — те саме, що В оча́х потемні́ло ( див. о́ко¹).

Жолкевському почорніло в очах, спинилося серце (Ле, Україна, 1940, 269).

2. у сполуч. із сл. душа, перен. Стати поганим, неприємним (про характер і поведінку людини).

Шевченко приязно посміхнувся до чабана і запросив його сісти. Знав, що не від розкошів почорніла його душа (Баш, На землі.., 1957, 7).

Джерело: Словник української мови (СУМ-11) на Slovnyk.me