розлучати

РОЗЛУЧА́ТИ, а́ю, а́єш і рідко РОЗЛУ́ЧУВАТИ, ую, уєш, недок., РОЗЛУЧИ́ТИ, лучу́, лу́чиш, док., перех.

1. Примушувати кого-небудь розійтися, відійти один під одного.

Довго я з ним просиділа.. Та вже господиня покликала, розлучила нас, а то б, здається, й цілу ніч просиділа (Мирний, І, 1954, 80).

2. Роз’єднувати, відділяти одне від одного кого-небудь (близьких, рідних, друзів і т. ін.).

— Не розлучайте мене з моїм Василечком (Кв.-Осн., II, 1956, 58);

— Ой Тимоньку, голубчику, ріднесенький мій, дорогесенький! Розлучають нас, — заплакала вона ще дужче (Тют., Вир, 1964, 250);

— Прошу пана нас [братів] не розлучувати! (Фр., VI, 1951, 174);

— Помремо разом, і спершу я помру перед тобою, і хіба тільки мертвого мене розлучать… (Довж., І, 1958, 246).

3. Припиняти, розривати чий-небудь шлюб.

[Руфін:] Чи се тобі громада наказала, чи ваш єпископ шлюб наш розірвав? Яка страшна сувора сяя віра, що розлучає жінку з чоловіком (Л. Укр., II, 1951, 380).

4. розм. Відділяти по одному з гурту (свійських тварин); вилучати.

От череду уже женуть; Старі, малі к їй вибігають; Корови да бики ревуть, Телят дівчата розлучають (Укр. поети-романтики.., 1968, 281);

Повагом ішли корови в пилу вуличному. Десь мекали вівці і ляскав батогом вівчар — розлучав по дворах (Головко, I, 1957, 133).

Джерело: Словник української мови (СУМ-11) на Slovnyk.me

розлучати

Значення в інших словниках