синьо

СИ́НЬО. Присл. до си́ній.

Діставши задніми ногами дна бочки, став собі [Лис Микита] так, що все його тіло було затоплене в фарбі, а тілько морда, також синьо помальована, трошечки вистарчала [виглядала] з неї (Фр., IV, 1950, 92);

Хвилює на сонці нива, та божа постіль, льон процвітає синьо, сказав би — небо задавилось в озерце (Коцюб., II, 1955, 43);

Звів [Андрій] очі на Тетяну, ізнову синьо зацвіли вони у його (Вас., II, 1959, 83);

Холоднувата далечінь ще синьо імлилася, але все навколо вже прозорішало, окреслювалось, набирало природних довершених форм (Гончар, III, 1959, 434);

*Образно. Простори синьо крає електрички дальній крик (Сос., Щастя.., 1962, 131);

// у знач. присудк. сл.

Хатина.. у розквітлому городі як у віночку ховається. І зелено, й черевно, і голубо, й біло, й синьо, й рожево коло тої хатки… (Вовчок, І, 1955, 11);

Добродушний грім Спросоння заревів,— але над нами Ще ясно й синьо (Рильський, II, 1960, 149);

Сніг скрипить — на весь широкий світ! Синьо так! (Тич., II, 1957, 47);

В кімнаті Івана Руденка.. синьо і сизо від тютюнового диму (Стельмах, II, 1962, 140);

*Образно. На душі, як од світань, тихо, синьо, чисто… (Сос., Щастя.., 1962, 85).

◊ Си́ньо під очи́ма — те саме, ще Синці́ під очи́ма ( див. сине́ць¹

). Якась незлагода вдома, бо під очима у Ліни аж синьо — наче плакала вночі (Гончар, Тронка, 1963, 28).