сич

СИЧ, а́, ч.

1. Хижий нічний птах бурого кольору родини совиних.

Зайченятко беззахиснеє Тут притулиться на ніч І радітиме, сердечнеє, Що не злапав лютий сич (Крим., Вибр., 1965, 83);

Десь на Залужжі надсадно, з підвиванням, кричав сич (Тют., Вир, 1964, 259);

*У порівн. А Микита, Неначе сич, у сірій свиті Перед очима вже стоїть! Мара́, та й годі! (Шевч., II, 1963, 99);

Стоять [вартові] і вряди-годи квилять один одному, мов сичі під стріхою (Кучер, Дорога.., 1958, 132).

Наду́вся (наду́лася), як (мов, на́че і т. ін.) сич див. надува́тися;

Наду́тий, як (мов, на́че і т. ін.) сич:

а) похмурий, невдоволений;

б) гордовитий, пихатий.

Цар цвенькає; А диво-цариця, Мов та чапля меж птахами, Скаче, бадьориться. Довгенько вдвох похожали [походжали], Мов сичі надуті, Та щось нишком розмовляли — Здалека не чути (Шевч., І, 1963, 245);

З кожним кроком розтрушує [лакей] свою завчену шанобливість і вже до брами підходить надутий, бундючний, мов сич (Стельмах, І, 1962, 394);

Сиче́м (сича́ми, як сич) сиді́ти (диви́тися і т. ін.) — бути похмурим, мати понурий вигляд.

Коли ж перевів [Глухов] погляд на вусатого Кологойду і зосередженого, замкнутого Сторожука, впевненість похитнулася, навіть зовсім згасла: «Е! Провалять [план] Егоїсти! Бач, якими сичами сидять?» (Ряб., Жайворонки, 1957, 25);

Подобалась і вона Федорові; узяла думка безжурну парубочу голову, ходить, як сич, повісивши носа (Мирний, І, 1954, 301);

Увечері, повернувшись із поля, він години просиджував сичем, не озиваючись жодним словом до матері (Речм., Весн. грози, 1961, 145);

Сиче́м (як сич) жи́ти — жити самітно, замкнуто, відлюдно.

2. перен., розм. Похмура, нелюдима особа; відлюдок.

[Горпина (тягне Василя за руку):] Люде добрі подивіться на оцього сича! .. Вони, бачте, розгнівались, що з ними пошуткувала!.. Ну ж бо, засмійся! (Кроп., І, 1958, 200).

◊ Стари́й сич, жарт., лайл.— про старого, звичайно відлюдкуватого чоловіка.

— Б ач, який батько?— пошепки сказав Остап Андрієві. — Все старий сич знає, а прикидається (Довж., І, 1958, 220).